Читати книгу - "Останнє літо"

Тализін, вовкуватий вдачею і на перший погляд малоосвічений, насправді був добре начитаний, знав службу й командував своєю дивізією хоч і не безпомилково, але чесно: не роздмухував успіхів і не приховував невдач.

І взагалі, на думку Серпіліна, був людиною дуже порядною.

Сьогодні вранці у Серпіліна і в думці не було, що Тализін кривить душею, відсиджується. Просто застав його в такий невдалий момент — кожній людині дві години на добу відпочити треба, нехай це й командир дивізії!

Тепер, коли Тализін загинув, Серпілін згадував ранкову розмову з ним: чи не сказав йому чогось несправедливого, такого, що штовхав людей на загибель. Ні, не сказав! Та й Кирпичников, хоч і в своєму крикливому стилі, по суті, вимагав від нього діла.

Ну, не вилаяв би його Кирпичников, то що він, уперед не поліз би? Все одно поліз би. Не через лайку, а від совісті! І не вперше це, в чортзна-яке пекло лазив, а живий лишався…

— Синцов!

Серпілін так довго мовчав, що здавалося, мовчатиме всю дорогу. Синцов навіть здригнувся.

— Слухаю вас, товаришу командуючий!

— Коли в оперативному відділі працював, бував у Тализіна?

— Дуже часто. — Синцов подумав, що Серпілін хоче щось спитати про Тализіна.

А Серпілін нічого не спитав. Помовчав і сказав:

— Шкода втратити командира дивізії. Та коли взяти його самого, така смерть для військової людини, можна вважати, хороша! Думав у останню секунду, як би німцеві в бортову броню снаряд вліпити! А те, що бачили з тобою, що в могилу кладемо, сама людина цього вже не знає. Гірше, коли війна людині залишає час подумати, що вона помирає… — І тепер, коли Синцов уже не чекав, раптом запитав: — Кажеш, добре знав Тализіна? Ну й який він, по-твоєму, був?

— З усіх командирів дивізій, до яких мені доводилось їздити, найбезстрашніший.

— Безстрашністю відзначався, це правда, — сказав Серпілін і знову замовк.

Він знав про Тализіна те, чого не знав і не повинен був знати Синцов, і це знання змушувало його бачити безстрашність Тализіна в іншому світлі, ніж бачив Синцов.

Ніхто, крім Серпіліна і ще трьох-чотирьох чоловік у армії, не знав про командира дивізії Андрія Андрійовича Тализіна, що це той самий, якого в липні сорок першого року разом з кількома іншими генералами було віддано на Західному фронті до трибуналу. Тализіна звинувачено в боягузтві і в тому, що не зміг керувати дивізією. За це його засуджено до розстрілу, який замінено десятьма роками позбавлення волі. З табору писав листи, просився на фронт, улітку сорок другого його звільнено, послано воювати заступником командира полку і за півтора року він знову став генерал-майором, командиром дивізії і навіть Героєм Радянського Союзу.

Відбита в особовій справі швидкість, з якою все це сталося, навіть насторожила Серпіліна. Та, побачивши Тализіна в бою, він зрозумів, що це людина, яка нездатна одержувати задарма нагороди або звання. Хто його знає, як у нього там було насправді в сорок першому році, чому не зміг керувати дивізією. Але та наполегливість, з якою Тализін показував на особистому прикладі, що означає не боятися смерті, та скрупульозність, з якою він доповідав про свої невдачі, і та гіркота, з якою переживав їх, — про це двічі повідомляв Захарову замполіт Тализіна, турбуючись за життя комдива, — все це змушувало Серпіліна думати, що частка вини тоді, в сорок першому році, за Тализіним усе-таки була. І він її пам’ятав і не прощав собі. Інші забули, а він пам’ятав.

Один раз злякатись чи розгубитися може навіть найхоробріша людина. Хто думає інакше, той війни не знає.

Що ж, ніхто на всьому Західному фронті так і не був тоді винен у тому, що сталося? Всі були ні в чому не винні?

А якби ти сам тоді там, під Могильовом, не встояв, відступив, покинув позиції, — що тоді?

Тепер є такі, що, пригадуючи сорок перший рік, кажуть: от, мовляв, генерал Самсонов у Східній Пруссії в чотирнадцятому році зазнав поразки, взяв на себе за це відповідальність — і кулю в лоба! А в наших у багатьох відповідальність була тяжча, а на те, щоб кулю в лоба, — не вистачало! Заднім числом легко говорити! На той світ себе відпровадити не так довго, якщо рука тверда. Та хіба в цьому була тоді суть? Суть була в тому, як німців зупинити! На цьому світі, а не на тому.

Поки Тализін був живий, Серпіліну не спадало на думку запитати його: що було з ним тоді, в сорок першому році? Чи був він у чомусь винен і як сам дивиться на це? А тепер, коли він помер, захотілося спитати.

Та що він міг би на це відповісти — вже ніколи не дізнаєшся…

Генерала Миронова на командному пункті корпусу не застали. Він виїхав у одну з дивізій разом з членом Військової ради армії і мав от-от повернутись.

— Коли скоро буде, зачекаємо, — сказав Серпілін.

Начальник оперативного відділу доповів обстановку.

Мироновський корпус також пробився передовими загонами на Дніпро й тепер ішов до нього основними силами.

— А самі до завтра тут сидітимете? — спитав Серпілін, окинувши поглядом довгий барак, що стояв просто при дорозі, — в ньому розташувався командний пункт корпусу. Тут були торфорозробки, і барак, мабуть, правив раніше за гуртожиток.

Начальник оперативного відділу відповів, що новий командний пункт підготовлено за сім кілометрів звідси, за Рестою, чекають повернення командира корпусу, щоб дістати «добро» на переміщення.

— Ну це ще сяк-так, — сказав