Читати книгу - "Очікування шторму"

— Звичайно, товаришу майор.

Не можна було звинувачувати чергового, що він не доповів начальникові міліції про донесення старшини Туманова. В прифронтовому місті перевірка документів була найзвичайнісінькою справою. Громадян, в яких паспорти виявлялися не в порядку, затримували для з'ясування. Старшина Туманов встановив, що документ у громадянки в повному порядку. Ну а якщо вона і в бінокль дивилася, то не обов'язково на батарею. Хлопчині могло здатися. До того ж бінокль не приймач і не передавач. Заборони на біноклі немає.

Прорахунок старшини Туманова став ясним лише вранці, коли Чирков за розпорядженням Каїрова передав Золотухіну п'ятнадцять збільшених фотографій колишньої сестри-хазяйки госпіталю в Перевальному Погожевої Серафими 'Андріївни.

Старшина Туманов дивився на фотографію, як приголомшений. Обличчя його спочатку зробилося блідим, наче він відчув себе погано, потім щоки й вуха густо почервоніли, наче підфарбовані гримом.

Метушливо й плутано він доповідав Золотухіну:

— Учора перевіряв, значить… У бінокль вона. Хлопчина помітив. Ну я, грішним ділом, значить…

— Товаришу старшина, спокійніше, — з досадою говорив Золотухін. — Ви бачили цю жінку?

— Так, товаришу майор.

— Коли?

— Учора.

— Де?

— У рибоколгоспі «Чорноморський».

— Розповідайте все по порядку.

І старшина Туманов детально розповів про вчорашній випадок.

— Документи перевірив, товаришу майор. Усе якнайкраще. А на паспорті — ваш підпис.

— Може, ти помилився? — запитав Золотухін. — Може, там зовсім інша жінка? Фотографія нечітка.

— Подібна дуже, товаришу майор.

Капітан Чирков, який ще був у кабінеті Золотухіна, негайно подзвонив Каїрову.

Вислухавши капітана, Каїров сказав:

— Єгоре Матвійовичу, бери цього старшину. І їдьте в рибоколгосп. Привези жіночку до мене. Треба її перевірити.

Вітер вривався в машину. Й хмари ковзали по мокрому, ще не просохлому асфальту чіткі, красиві. Вони тягнулися над зазеленілими горами, але не торкалися їхніх круточолих вершин. А в море, біля горизонту, вже дивилось інше небо, голубе й добре, наче посмішка.

Шосе йшло вгору. Місто панорамою сповзало вниз. Будинки прикривалися різними дахами: залізними, черепичними, драночними, шиферними. Й усе це рябіло, мовби клаптикова ковдра.

Старшині Туманову здалося, що машина йде надто повільно. Хоча на спідометрі стрілка не сповзала нижче шістдесяти. Для мокрої гірської дороги — гранична швидкість. Чирков не перший рік водив машину. Він знав: тут, на Кавказі, найменша помилка може коштувати життя. Доводилося бути надзвичайно уважним. У старшини Туманова, навпаки, була можливість думати про що завгодно й дивитися обабіч.

І він журився, що в останні дні йому вперто не щастить. Зовсім недавно проґавив хлопчика біля тайника. А вчора ось учительку. Й раптом…

Назустріч їм промчав забризканий грязюкою студебекер. У кабіні поряд з водієм сиділа жінка.

— Вона! Товаришу капітан! — Туманов схопив Чиркова за плече, той за інерцією крутнув кермо, і машина мало не врізалася в гору.

— Зупиніть!

Чирков вивернув на обочину. Натис на гальмо.

— У чім річ? Кого побачили?

— Учительку, товаришу капітан. Треба швидше розвертатись. Інакше втече.

— Хіба так можна… А якщо у вас галюцинації, старшина?

— Щорічно медичну комісію проходимо, — образився Туманов.

— Привидітися може й здоровій людині.

— Точно кажу… Треба доганяти.

Дорога була вузька. Поки вони розверталися (плюс іще час на розмови: доганяти чи ні?), студебекер випередив їх приблизно кілометрів на два. Стрілка спідометра підстрибнула до позначки «сімдесят». На поворотах доводилося гальмувати. Та машину все одно заносило. Й до того, як попереду замаячив брудний задник студебекера, вони могли разів п'ять перевернутися.

Зустрічний транспорт довго не дозволяв обігнати студебекер. Лише біля самої міської лінії Чирков обійшов переслідувану машину й подав знак зупинитися.

Важко уявити собі розчарування капітана Чиркова і ще більше розчарування старшини Туманова, коли вони побачили, що поруч з шофером у кабіні нікого не було.

— З вами їхала жінка, — сказав Чирков. — Де вона?

— Попросила висадити, не доїжджаючи до міста, біля трансформаторної будки, — відповів шофер, пикатий, похмурий хлопець.

— Документи! — зажадав Чирков.

— А ви хто? Я вас не знаю, — ліниво заперечив шофер.

— Я воєнний слідчий. — Чирков показав посвідчення.

Поведінка шофера відразу змінилася. Він похапцем дістав службову книжку, права водія.

— Де до вас сіла пасажирка?

— У рибоколгоспі, товаришу капітан, — цього разу чітко відповів водій.

Роксан рухливий. Жваво жестикулює. Поводиться так, наче заздалегідь вдячний Каїрову за приємну бесіду.

— Михайле Георгійовичу, — Каїров суцільна люб'язність, — у вас красиве, рідкісне прізвище. Мені ніколи раніше не доводилося зустрічати таке.

Балакучий Роксан:

— Прізвище мого діда було Поляков. Він піднімав у цирку гирі. Й тримав на грудях рояль з акробатками. Одна з них пізніше стала його дружиною. Її звали Роксана… Прізвище Полякова не звучало на циркових афішах. Натхненний іменем коханої жінки, дід став Мішелем Роксаном. Силачем з Марселя.

— Ви не пішли по цирковій лінії?

— Я не прихильник родових династій. Династія скрипалів, династія циркачів… По-моєму, це ознака виродження.

— Дозвольте не поділити вашого погляду. Успадковування від покоління до покоління якоїсь однієї професії може стати виявленням вроджених здібностей.

Роксан перебив Каїрова, махнувши руками й скорчивши міну — від неї обличчя заморщилося колами, наче вода, в