Читати книгу - "Смерть у Києві"

Тепер ось і вас годую, мов курей. Корму маю вдосталь, бо курей для воєводи треба силу-силенну. Щодня в нього на учтах по десять та й по двадцять бояринів та ієреїв. Бувають посли чужі, купці.

— Оце! — хмикнув Іваниця. — То ми для тебе кури! Хоч би вже півні!

— Півнів не тримаємо. Чи раз хоч чули, як тут півень піє? Воєвода не любить, щоб у нього на дворі будь-хто подавав голос. Ні пісень, ні криків.

– ї соловейків не чули в Києві. Ото весна! — Іваниця мовив це так, ніби в усьому завинила перед ними Ойка. Та дівчина не збентежилася.

— Коли людям їсти нічого, — різко відповіла вона Іваниці, — то не співають і соловейки!

— Дітей не бачили тут жодного разу також, — зауважив Дуліб.

– І дітей не любить. Поки я була малою, то й мене не випускали перед очі воєводі. Сам дітей не має і не любить. Вони безплідні всі: Войтишич, і Ананія, і сестра ігуменова, яка була жоною воєводиною. Померла кілька літ тому.

— А як виросла, то тебе пускано перед очі? — поспитав Іваниця.

— Бачив те, що показувала? Можу й ще показати! І всім, хто рвався б до мене!

Вона крутнулася, блиснула своїми дивними очима не знати, чи гнівливо, чи лукаво і зникла з хижі, причинивши за собою двері з прибитими ззовні для виду двома дошками навхрест.

— Нащо ти докучаєш дівчині? — сказав осудливо Дуліб. — Зробила для нас так багато, як ніхто в цьому городі. Не повинен дивитися на неї, як просто на будь-яку дівчину.

— Оце! Кожна дівчина — це невідкрита земля. Невідкрита й незавойована. Вона жде, щоб її відкрили і завоювали. То вже так. Хоче цього, але й бореться проти цього. Як би те пояснив, лікарю?

— Бо в жінці, коли хочеш, міститься Бог. А Бог зітканий всуціль з суперечностей. Як сказано: десниця не відає, що робить шуйця. Так і Бог. Повеліває сушею, але й водами також. Запалює вогонь і гасить його вітром. І все те — водночас.

— Не знаю про Бога нічого, — зітхнув Іваниця. — Та й що мені до нього? Не бачив його ніколи і не побачу, бо й ніхто не бачив. Жінками ж населена земля. І що є солодшого на світі? Я завжди був добрий до них, і вони так само були добрі до мене. Щастя само приходило до мене, ніколи я не брав його силою.

— А нині?

— Нині взяв би й силою. Готовий на все. Хочеш щирості? Заважаєш ти мені, лікарю. Стримуєш, чи що. Та й сила — яка в мене тепер? Отут — у цій паршивій хижі? Як плазую в бузинові кущі за потребою, то й жити перестає хотітися. Хіба ти чоловік? Сидимо, ховаємося, ждемо. А чого?

— Треба виждати, поки помине якийсь несприятливий час, — ось усе, що можу тобі сказати. Аби могли вирватися з Києва, то пришвидшили б свій час, а так здалися на його волю.

— Оце! Час. А що воно таке — час?

Час став їхнім найлютішим ворогом, бо інших ворогів для них обох не існувало, поки ніхто не довідався про їхній сховок. З часом треба було боротися, його треба було згаяти, змарнувати на які-небудь дрібниці й дурниці; Іваниця діставав зі свого мішка ремінну вуздечку, яку прихопив з собою не знати й навіщо, сидів, перебирав її, подзенькував вудилами, мугикав собі щось під ніс. Дуліб розкладав пергаменти, перечитував понаписуване, намагався думати, але переконувався, що неспроможен до цього чи то через безглузду безвихідь, у яку потрапив, чи то через оте Іваницине перебирання вуздечки, яке лежало цілковито поза межами здорового глузду,

— Нащо ти взяв оту вуздечку? — питав його Дуліб.

— Оце! Кожен бере, що може.

— Маєш вдоволення, перебираючи ремінці та бляшки?

— А що маю робити?

— Ну… Я не знаю… Але міг би…

— То буду лежати. Ось відвернуся до стіни й лежатиму. Хочеш, щоб одвернувся од тебе? То й відвернуся.

Він справді ліг, одвернувся до стіни й затих.

– Іванице! — покликав через деякий час Дуліб.

— Ну?

— Образився?

— Оце! Коли тебе обдурено, то весь світ немилий.

— Ти й досі про оте наше суздальське сидіння?

— Може, й про те, а може, й про се. Знов сидимо. А за віщо? За когось і для когось?

— Там ми просто зготовлялися до важливої справи. Тут терпимо вже задля справи, яку спробували робити. Намовляли ми люд проти князя Ізяслава, виходить, отож Ізяслав міг нас закувати в залізо, а то й убити.

— Оце! Колись я був просто Іваниця і не мав клопоту ніякого. Тепер став тим, кого можуть убити. Хочуть убити. Шукають для цього, ловлять. А за віщо? В ім'я задуманого князем Долгоруким? З одного боку князь, з другого боку ще один князь. Іваниця між ними. Один князь може вбити Іваницю в ім'я другого князя. Та не в ім'я самого Іваниці, виходить. Чи був хто серед людей, хто просто захищав своє власне ім'я, Дулібе? І щоб убивали його за те, що він є — він, а не чийсь прислужник, посланець, вивідник, речник?

— Як на це подивитися. Коли ти переймешся думами князя Юрія, скажімо, тоді ти…

— Я не хочу перейматися чужими думами! Своїми хочу!

— Тоді треба їх мати. І такі, щоб підносили вони тебе над багатьма, щоб люди запалилися твоїми думами, пішли за тобою.

— А коли сам?

— Сам чоловік не може. Безсилий. І коли зникає, то безслідно.

— Зате мертвим судилася вічність. Так кажуть святі отці?

— Мертвим судилася вічність, але живим ще більше судилася вічність, — ось про що треба думати й дбати, Іванице.

Іваниця замовк, лежав тихо, може, заснув.

Ночі в них переплуталися з днями. В хижі панувала пітьма, вночі вона густішала, вдень трохи роз'яснювалася — ото й усього. А чи роз'яснювалося в їхніх душах? Ще чули іноді ночами, як похмуро кричить десь неподалік сич, віщуючи комусь скору загибель. Але кому? Знову нечутно й непостережно з'являлася Ойка ночами, про її відвідини здогадувалися вони лише вранці, коли бачили їжу, воду в дерев'яних цебриках — і для миття, і для пиття, хоч досхочу мали пива й меду.

Іваниця з того дня, як востаннє бачили вони Ойку, лежав, одвернувшись до стіни обличчям, так їв, так спав, коли ж не спав, то мовчав уперто й затято.

— Помився б ти, — порадив йому Дуліб, — Ойка тягає нам воду цілими цебрами.

— Навіщо?

— Ну, людині приємно