Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

282
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 130 131 132 ... 168
Перейти на сторінку:
зв'язав­ся. Та хоч би путнє що, а то…

- А-а… - за­акав Крав­чен­ко. - Я знав на своєму вi­ку од­но­го. Так от чу­да­сiя бу­ла. Йо­му двад­цять лiт, а вiн по­лю­бив п'ят­десятилiтню ба­бу. Та так по­лю­бив, що хоч вi­ша­тись. Усi ди­ву­ються, зду­рiв па­ру­бок, та й го­дi. А вiн, не по­ту­ра­ючи на те, од­но вча­щає до ста­рої - i встав, i лiг там. Ста­ло чут­но, що бу­дуть вiн­чаться. У неї, прав­да, своя ха­та, ху­до­ба i гро­шей, ли­бонь, бу­ло дос­то­бi­са; а в йо­го тiльки й доб­ра, що шта­ни на оч­ку­рi, та й то дра­нi. Лю­ди ка­жуть: "Дур­ний, на ху­до­бу вда­ряє. Чи варт те доб­ро, щоб свiй мо­ло­дий вiк за­па­ку­ва­ти?" Оже вiн не чує. Зби­ра­ються до вiн­ця. I день на­значили. Тут би до церк­ви йти, а вiн на­зад. "Що я, - ка­же, - маю. Як був ро­бiт­ни­ком, так i зос­та­ну­ся. Не хо­чу". Во­на i сю­ди, i ту­ди: "Я то­бi, - ка­же, - все вiд­дам". - "Да­вай за­раз". Пi­ш­ли до во­лос­тi, - а вiн, зна­чить, уже з пи­са­рем змо­вив­ся, - зро­би­ли та­ку бу­ма­гу, що во­на йо­му усе про­дає. Гро­ши­ки, звiс­но, якi бу­ли, так вiд­да­ла. То­дi вiн зно­ву. "Ти, - ка­же, - по­ду­май, ста­ра. Чи ме­нi, мо­ло­до­му, пiд па­ру та­ка ба­ба? Кра­ще будь ме­нi за ма­тiр, я те­бе до смер­тi до­го­дую". Во­на не хо­че, бриш­кає. "Нi­чо­го не дам! - кри­чить. - Жа­лi­ти­ся бу­ду, в тюр­му за­сад­жу". - "Ко­ли, - ка­же, - ще ме­не в тюр­му са­джати, - вон iз моєї ха­ти!" I виг­нав, у чо­му бу­ла, при то­му тiльки й зос­та­ла­ся. Жа­лi­ла­ся, так ще суд­дi пос­мi­яли­ся: "Так, - ка­жуть, - дур­нiв i тре­ба вчить". Що ж, ви ду­ма­ли, з то­го па­руб­ка вий­шло? Оже­нив­ся, до своєї ху­до­би та ще взяв за жiн­кою, за­жив та­ким ба­га­тим, що ну! Ши­нок од­крив, пос­то­ялий двiр за­вiв. А ба­ба десь пiд ти­ном скона­ла… Так от мо­ло­дець, так мо­ло­дець!


- А во­но ж хi­ба се й не грiх? - з жа­лем спи­та­ла­ся Гор­пи­на.


- Є, бач, мо­ло­ди­це, при­каз­ка: грi­ха бо­яти­меш­ся - го­лий хо­ди­ти­меш. Що грiх, що не грiх, про те бог знає. Та ко­ли ще вiн там роз­су­де - до­жи­дай­ся.


- А лю­ди? - зно­ву пи­та Гор­пи­на.


- Люди? Нап­люй на їх! Лю­ди зва­ли i то­го па­руб­ка дур­ним, а по­тiм - на ули­цi стрi­нуть - шап­ку ски­да­ють. От то­бi й дур­ний!


Горпина тiльки важ­ко зiтх­ну­ла. Зiтх­ну­ла i Хрис­тя за нею. Ба­ба си­дi­ла пох­ню­пив­шись, її тiльки пiд­бо­рiд­дя трем­тi­ло. У ха­тi ста­ло ти­хо-ти­хо. Дiт­во­ра си­дi­ла на по­лу i ди­ви­ла­ся мовч­ки на прос­ку­ру, що ле­жа­ла мiж ни­ми. Пет­рик i той по­кинув гра­ти­ся, якось ди­ву­ючись, об­во­див усiх своїми чор­ними оче­ня­та­ми.


Якась тiнь про­бiг­ла по вiк­ну: ти­хий го­мiн по­чув­ся зна­двору.


- О, i Фе­дiр iде! - ска­за­ла Гор­пи­на, зирк­нув­ши у вiк­но. - Та ще й не сам - з батьком.


I во­на мер­щiй стриб­ну­ла у сi­ни - стрi­ва­ти. Хрис­тю на­че тряс­ця об­ня­ла. Во­на ко­лись дав­но не мог­ла ба­чи­ти Гриць­ка без то­го, щоб її не струс­ну­ло, те­пер їй зга­да­ло­ся дав­не.


- Сюди, та­ту, сю­ди… Тут по­рiг - гля­дiть не спiтк­нiться, - чув­ся дав­но знай­омий Фе­до­рiв го­лос.


- Хе-е… ста­рий став, - од­ка­зує йо­му дру­гий, - i очi див­ляться - та не ба­чать. Пе­ре­ве­ди лиш ме­не за ру­ку.


На две­рях по­ка­за­ла­ся ви­со­ка пос­тать ста­ро­го дi­да. Голо­ва йо­го бi­ла, як мо­ло­ко, бо­ро­да рiд­ка спа­дає на гру­ди, сi­рi бро­ви, як стрi­ха, нас­тов­бур­чи­ли­ся над очи­ма, а на об­личчi i тро­хи Грицько не пе­ре­мi­нив­ся, - та­кий су­хий, та­кий i су­ворий, нiс дов­гий з гор­бом, ли­це тiльки з му­ро­го ста­ло бi­ло-ро­же­ве.


- Ну, здрас­туй­те у ха­тi. То тут у вас i гос­тей пов­но, - обiз­вав­ся вiн, пе­рес­ту­пив­ши по­рiг.


- Здрастуйте. Се тiт­ка приїха­ли з Ку­та, - док­ла­да­ла Гор­пина.


- Ну, а то? - тик­нув пальцем Грицько на Крав­чен­ка.


- А то той чо­ло­вiк, що тiт­ку при­вiз.


- А то? - зно­ву до­пи­тується Грицько.


- То пан­ноч­ка з ба­бою приїха­ли.


- Панночка? Так ви вже з па­на­ми заз­на­ли­ся? Че­рез те, ма­буть, i батька за­бу­ли, - ви­го­во­рю­вав Грицько. - А то по по­лу що во­ру­шиться?


- То дi­ти. Гетьте, встаньте вiд­тi­ля! - крик­ну­ла на їх Гор­пи­на, - мо­же, дiд схо­тять там при­сiс­ти.


- Устаньте, ус­таньте, дi­ти, хай дiд хоч на по­лу при­ся­де, бо на по­ку­тi по­важ­нi гос­тi роз­сi­ли­ся, - бур­чав Грицько, чвала­ючи до по­лу.


Горпину на­че хто кип'ятком об­дав. Тiльки що Грицько на по­рiг - уже i свар­ка, та ще при чу­жих лю­дях, та ще й у їх го­род ка­мiн­цi ки­да… У неї аж сльози на очах вис­ту­пи­ли.


- Хiба ж я, та­ту, зне­ва­жа­ючи вас, та­ке ска­за­ла! - тiльки i ви­мо­ви­ла во­на.


- Чого зне­ва­жа­ючи? Нi, по­чи­та­ючи. Як­би, бач, не почита­ла­, то ста­ро­го не по­са­ди­ла. А то я i сид­жу, i дi­ти бi­ля ме­не. Дру­гi дi­ти i чу­жi, та, як прий­деш, i чо­лом ста­ро­му чо­ло­вi­ко­вi од­да­дуть, а твої дi­ти по­чи­та­ють дi­да i геть хова­ються вiд йо­го, мов со­ба­ки вiд мух.


Горпина зов­сiм осi­ла. I як во­на сього ра­нi­ше не зду­ма­ла? Стоїть, як то­роп­ле­на, i вiд со­ро­му не знає, що й ка­за­ти, ку­ди їй дi­ва­тись. Та вже ви­ру­чи­ла Ориш­ка.


- Чого се ти, ста­рий, роз­бур­чав­ся? - спи­та­ла во­на йо­го. - Не на той бiк ус­тав, не на ту но­гу сту­пив?


- Не на той. Прав­да твоя. Ста­ро­му, бач, усе на за­ва­дi. Та ще як свої бiльше, нiж чу­жi, шпильки пiд нiг­тi за­га­ня­ють, - пох­ню­пив­шись, до­дав вiн.


- Хто ж то­бi їх за­га­ня? - зно­ву йо­му Ориш­ка. - Так наслу­хається, що з сто­ро­ни лю­ди бре­шуть, та й за­чи­на! Що, те­бе син не по­чи­тає? Не­вiст­ка не слу­ха? Ко­ли ти сто­ро­ниш­ся їх, то, звiс­но, не пот­ра­пиш, що то­бi хо­четься. Уп'ять же - i дi­ти. Дi­ти - як дi­ти. Ко­ли б ти до їх з лас­кою, то й во­ни до те­бе з тим. А як ти не вспiв на по­рiг сту­пи­ти - за­раз бур та бур. Звiс­но, i дi­ти по­ля­ка­ються.


- Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому ви­нен. Чо­го ж ви ме­не, ви­ну­ва­то­го, до се­бе прик­ли­ка­ли? Су­ди­ти? Су­дiть ме­не!


- От ти вп'ять, Грицьку, на свар­ку б'єш. То­бi як доб­ро­му ка­жуть, а ти - зно­ву за своє. Не­ма то­го щоб сiс­ти, як там ка­жуть, ряд­ком та по­ба­ла­ка­ти лад­ком.


- О, ти м'яко сте­леш, та як бу­де спа­ти! - бурк­нув Грицько.


- Нi, я то­бi по прав­дi ка­жу. Чо­го тут кри­ти­ся, чо­го йо­го, як ли­си­ця хвос­том, вер­тi­ти? Ти сам по­ду­май: ста­рий ти став, не­мiч­ний… за то­бою тре­ба ди­ви­тись, тре­ба гля­дi­ти. А ко­му ж те ближ­че, як не своєму?

1 ... 130 131 132 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"