Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз 📚 - Українською

Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку" автора Станіслав Вінценз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 130 131 132 ... 181
Перейти на сторінку:
Туреччини, хоч дорогою багато чув про біди, що звалилися на цісарство, все ж цікавився, чи мандатори вже повернулися, чи вже шпигують, змовляються і так готуються повернутися і помститись. Але, видко, щось сталося. Було тихо, якась слабкість охопила цісарську державу. Не було кому думати про мандаторські кривди, про мандаторські невитерті сльози. Дехто казав, що отаке от – називається політика. Це відомо, і досі так говориться, що політика – то велике циганство. Політика – то так: хтось тобі каже – гідний побратиме, любий брате, єднаймося, цілуймося! – а насправді хоче скочити тобі на шию, аби тебе задушити. Або якусь ще більшу підлість готує на потім, наче капкан на ведмедя і яму на вовка. Ото – політика.

Так тихо було в горах і на долах теж, аж страшно стало Дмитрові від різних думок про ту політику.

Ще раніше вони не раз радилися зі Штефанком, щоб ті сварки з цісарем закінчити по-ґаздівськи, гонорово. Бо інакше треба йти у світ, утікати від тієї хмари посіпак, як колись від сироїдів. Але що робити, як мандатори не допускають до згоди! Тепер Штефанко цілком виразно побачив уві сні, що цісар у біді, що пси його обступили й гарчать, навіть вуса в нього обвисли, не були підкручені по-молодецьки. І весь час дивився сюди, на Голови. Зрозуміли обидва, батько й син, що це означає. Що треба їхати якнайшвидше до тої Відні чудесної, з якої, як розповідають, цілий світ видно.

На святого Петра і Павла мав бути храм у Красноїллі. Цілими горами розлетілася гучна вість, що туди прийде сам Дмитро. Той пишний мольфарик, що одним нальотом на якихось змієвих крилах усіх посіпак вимів, добрався до Кут і всіх обірванців та гицелів так спровадив, що їм відпала охота вертатися.

* * *

У нинішні часи там, де Річка впадає до Чорної Ріки, не знайти й сліду старої красноїльської церковці. Немає там уже гучних святкувань, немає відпустів та барвистих храмів. Коли святковий день ясний і погожий, хіба що тільки води празникують. Ріка стає блакитно-срібною, а Річка молочно-білою. Ріка тече з гуком, а Річка із дзвінким гомоном. Легкий вітерець безугавно розчісує і куйовдить води, щоб вони ще ясніше вигравали на сонечку. Там добре згадувати прекрасну давнину. Бо колись було інакше. На красноїльському місці ще стояла стара церковця, а у Петрів день не лише хвилі світилися блакиттю, сріблом та молоком. Береги також блищали, рухалися і колисалися, мов заквітчані живою хвилею людей. Води грали, шуміли та сміялися, як нині. І береги також були наповнені то гамом і сміхом, то грою флояр та співом, то громовим іржанням коней. Святочний день був ясний і тихий, повівав легкий вітерець. З долу Ріки напливали кутські й рожнівські строї: давні просторі кожухи, вишивані, наче літерами, рачками і гаками. І косівські кептарі з вишневими нашивками. А далі аж надмір прикрашені, виткані й гаптовані узорами з листя та квітів, кожухи з-над Білої Ріки. То правим берегом ішли з долу люди з Устерік, зі Стебного, з Яблуниці. З верхів Ріки, на лівому березі, пішки й на конях рухалися люди з Жаб’я, Криворівні, Бережниці та Ясенова у найяскравіших обтислих кожухах, багато вишитих зеленими стрічками сап’яну з зубчатими краями, густо оздоблених мосяжними ґудзиками і дармовисами, у закручених, мов равлики, постолах. Уздовж Річки поважно, гідно й без галасу пересувалися голівці, повільно їдучи верхи або ведучи за вуздечки верхових коней. Усі пишні голівські роди, кожний рід окремо. Із квітучих схилів, з-під Писаного Каменя і з протилежного боку, від Перехресного, випливали стежками довгі ряди білих жіночих завоїв та чоловічі постаті, що виблискували міддю. Немов забуяли виплекані на луках квіти і, набувши велетенських розмірів, рушили хвилею. Ніби молоді смерекові деревця, розквітлі червоними шишками, почувши заклик нових церковних дзвонів, полишили рідні корені й поспішали за голосом дзвонів – чи то за Петровим благословенням, чи щоби взяти участь у великій раді гірського ґаздівства, щоб побачити славного юначка з Василюкового роду. Свистом пролетіли вздовж Річки цілою кінною ватагою голівські леґіні, стріляючи дорогою. Випередили голівський похід і першими стали при церкві. Поволі їхала берегом Чорної Ріки велика ясенівська валка на чолі з Шумеєм, дідом Фоки. То були учасники нападу на Кути. Люди розступалися перед ними, захоплено розглядаючи опришківське військо Ясенова. Дівчат і красних жінок – не надивитися! На самому кінці голівського походу кінь до коня, врівень із дужим дідом, батьковим стриєм, на чолі Шкіндового роду їхала кроком Оленка.

Коли храмові прочани наближалися до церкви, зрідка зупинялися ще далеко і слухали нового дзвону. Його Дмитро сам недавно замовив і закупив у знаменитих пістинських майстрів, які в ті часи вміли виробляти неймовірно гарні речі та дива дивні. Не лише хрести, церковні пам’ятники, не лише випалені й мальовані печі, а навіть органи. Був – кажуть – один такий, бідак, хоч походив із гербових панів, може, чарівник, бо літав на світанку на своєму летючому змієві хтозна-куди, а нікому ні за які гроші не хотів його показати.

Дмитро, як дитині на хрещенні, дав ім’я новому срібному дзвонові. Назвав його: Гірське диво. І саме таку назву майстри виписали дзвонові на грудях. Бо їм також вдалося диво. Як у ґаздівському роді часом удається дитина раз на дві сотні років, так і тим славним майстрам вдався цей дзвін. І таку ж славу цей дзвін розголошував сам про себе, яку йому славні майстри викарбували сріблом зсередини церковним письмом, мовою старовіку:

Проспіваю, зазвучить голос мій у твоїх вухах, побратиме, бо солодкий є мій голос.

Цей дзвін не дзвонив, а співав собі та світові побожно, радісно. Весь гірський люд вірив і досі вірить, що звуки дзвонів розлякують чортячих слуг, не дають їм заволодіти світом, що вони розганяють чорні хмари, які збираються над людською долею. І Гірське диво виганяло з душ подорожан усіляку погану думку, будь-який подих смутку. Його звуки були не так потужні, як солодкі й чисті. Летіли легко, як пташки з неба, як вільний, безгрішний, радісний небесний рій. Розліталися луками, лісами й полонинами. Пілігрими любувалися. Знімали капелюхи, клякали на стежках, хрестилися і так слухали здалека спів Гірського дива. І виглядали здалека, чи не видно на церковному подвір’ї Дмитрика.

Зваблені вістями, з далеких сіл та осідків зійшлися й такі ґазди, які ще в житті не бували у Красноїллі. Люди аж із нижньої Ріки, з Кобак та зі Старих Кут, і з нових верхових поселень:

1 ... 130 131 132 ... 181
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"