Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Каладін не став сперечатися. Якщо Тефтові ілюзії хоч якось допомагали йому змиритися зі своїм місцем у цій пародії на війну, то хто він такий, щоби відбирати їх у нього?

— То кажеш, ти був слугою? — звернувся Каладін до Скелі. — При особі ясновельможного? А яким саме? — він затнувся, силкуючись видобути з пам’яті потрібне слово й пригадуючи часи, коли мав справу з Вістіовом чи Рошоном. — Лакеєм? Ключником?

Той засміявся:

— Я був кухарем. Мій нуатома не спустився б у низовини без власного кухаря: у вашій їжі стільки приправ, що годі второпати, що їси. Ви й наперчене каміння гризли б!

— І хто б це розбалакував про кулінарію? — мовив Тефт, сердито зиркнувши на нього. — Рогоїд!

Каладін нахмурився:

— А все ж — чому ваш народ так прозивають?

— Тому що вони їдять роги та панцирі впольованих тварин, — пояснив Тефт. — Зовнішній скелет.

Скеля усміхнувся, і в його очах проступила туга.

— Ох, але яке ж воно смачне!

— То ви й справді їсте мушлі? — здивувався Каладін.

— У нас дуже міцні зуби, — гордо відказав Скеля. — Але дай же доказати. Ясновельможний Садеас не знав, як бути з більшістю таких, як я. Одних віддали в солдатчину, інші прислужують у його домі. Але скуштувавши мого обіду, він відправив мене в мостонавідники, — рогоїд зам’явся. — Я ж бо трішки… е-е… покращив смак супу.

— Покращив? — перепитав Каладін, здійнявши брови.

Той, здавалося, зніяковів.

— Та бачиш, я дуже розсердився через смерть мого нуатоми. От і подумав собі: язики низовинців усе одно обпечені й осмалені тутешньою їжею. Який там ще смак? Ну і…

— «Ну і» — що?

— Чалове капшо, — пробурмотів Скеля. — Але в нього, мабуть, сильніший смак, ніж я гадав.

— Стривай-но, — сказав Тефт. — Ти поклав чалове лайно в суп великого князя Садеаса?

— Ну… так… — зізнався рогоїд. — Власне кажучи, ще й у хліб. А також подав як гарнір до свинячого стейка. Крім того, зварґанив із нього присмáку до намазаних маслом ґарамів. Я вирішив, що в нього широке поле застосування.

Тефт зареготав так, що його сміх луною розлігся Рівнинами. Завалившись на бік, він корчився на камінні, і Каладін лишень слідкував, щоби той не скотився в прірву.

— Рогоїде, — відсміявшись, видобув із себе Тефт, — з мене випивка.

Скеля всміхнувся. А приголомшений Каладін похитав головою. Усе раптом стало на свої місця.

— Що таке? — спитав Скеля, вочевидь зауваживши вираз його обличчя.

— То от що нам треба, — відповів Каладін. — Це ж бо воно і є! А я ніяк не міг уторопати.

Помовчавши, рогоїд спантеличено перепитав:

— Чалове лайно? А навіщо воно тобі?

Тефт захлинувся в новому нападі сміху.

— Ні, — мовив командир. — Це я про… Хоча ні, краще покажу. Але спершу треба розібратися з молоком мáківниці.

Вони заледве дали раду одній в’язці, а в нього вже боліли пальці.

— А як щодо тебе, Каладіне? — запитав Скеля. — Я розповів тобі мою історію. Не хочеш поділитися своєю? Як ти дожився до цих міток на лобі?

— Угу, — докинув Тефт, витираючи сльози. — Кому ти насрав у тарілку?

— Мені почулося, чи ти й справді казав, що в мостонавідника не годиться питати про минуле? — шпигнув його Каладін.

— Ти викликав Скелю на відвертість, синку, — сказав Тефт. — Тож усе по-чесному.

— А якщо я розповім свою історію, ти теж повідаєш нам власну?

Той миттю насупився:

— Слухай-но сюди, я не збираюся…

— Я вбив людину, — урвав його командир.

Тефт принишк. Скеля нашорошив вуха. А Сил, як помітив Каладін, усе ще зацікавлено спостерігала. Це було нетипово для неї; її увага зазвичай швидко розсіювалася.

— Ти вбив людину? — перепитав рогоїд. — І за це тебе продали в рабство? А хіба ж за вбивство не карають на смерть?

— Ішлося не про банальне вбивство, — тихо відповів Каладін, пригадуючи того чоловіка з кошлатою бородою, який ставив йому ці ж запитання в невільницькому фургоні. — Власне, дехто дуже впливовий навіть подякував мені за нього.

Він замовк.

— І? — нарешті озвався Тефт.

— І… — сказав Каладін, дивлячись на затиснуту в пальцях тростину. На заході сідав Номон, а на сході здіймався маленький зелений диск останнього з місяців — Мішима. — І виявилося, що світлооким не до вподоби, коли хтось відмовляється від їхніх дарунків.

Слухачі очікували продовження, але Каладін знову замовк, зосередившись на стеблах. Він і сам був шокований, наскільки болісними виявилися спогади про ті далекі події часів служби в Амарамовому війську.

Чи то Скеля і Тефт вловили Каладінів настрій, а чи відчули, що сказаного досить, але кожен із них взявся до роботи й більше його не смикав.

24

Галерея мап

Жодне з цих тверджень не скасовує правдивості того, про що я написав тобі в цьому листі.

У королівській Галереї мап було витримано баланс між красою та функціональністю. Гладкі стіни просторої, увінчаної куполом будівлі з Душезаклятого каменю зливалися зі скельним фундаментом без жодного натяку на шви. Вона мала форму довгастого буханця тайленського хліба. Широкі світлові люки в стелі пропускали сонячні промені, що підсвічували привабливі з вигляду пасма сланцекірки.

Далінар проминув одне з них: рожеві, яскраво-зелені та блакитні відростки, переплітаючись, утворювали візерунок, що сягав йому по плече. Ці жорсткі, немов зачерствілі, рослини не мали, власне кажучи, стебел чи листків — лише виткі вусики, схожі на різноколірні кучері. Але якщо не брати їх до уваги, сланцекірка радше скидалася на мінерал, ніж на органічну речовину. Та все ж учені доводили, що її слід вважати флорою з огляду на те, як вона розростається, тягнучись до світла.

«Люди теж так чинили, — подумав він. — Свого часу».

Склавши руки за спиною, великий князь Ройон стояв перед однією з мап, а його численний почет скупчився в іншому кінці галереї. Ясновельможний був високим чоловіком із блідою шкірою та акуратно підстриженою темною бородою. На маківці він починав лисіти. Як і більшість вельмож, Ройон убрався в короткий жакет із глибоким коміром, на який наповзала