Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

… «Господи, поверни її!».

         Ці ледь чутні, видавлені з самого горла слова, почув малий Іван. Він старався уважніше слухати те, що говорив бородатий чоловік у принадній, білій одежі. Проте, як і будь-яку дитину, його увагу займали однолітки. Іван перевів погляд на того хлопчика, котрий робив вигляд, неначе оплакує його нещасну матінку. На тіло в труні він старався не глядіти, і не тому, що з нього сходила потойбічна моторош, поєднана з тією повною внутрішньою пустотою, над якою, як ми знаємо, розмірковував батько Івана, – а тому, що споглядання її нерухомого, безсилого тіла викликало в нього неймовірне відчуття безнадії. Він боявся навіть хапатись за будь-яку частину гробу. Потім, повірити в те, що матір тепер нежива, що нічого од неї не лишиться – ні, Іван не хотів у це вірити!

         А проте, ось чому духовенство завше наставляє нас бути подібними до малих дітей – в той мент, коли священника перебив батько, Івану не стало від тиші легше. Він хотів чути його слова полегшення і співчуття, а не самотужки переварювати ці страждання у своїй дитячій, недосвідченій душі. Зріла людина, в більшості своїй, в пориві гордості і впевненості у собі знаходить небажаним проявлення співчуття до неї по тій лиш причині, що той «хтось» може зовсім не розуміти її почуттів. Дитина тут, ще не досягши підліткового віку, себто того бунтарського віку, хоч і бажає скоріше подорослішати, однак знаходить опору саме в дорослих. З тим-то й релігія навчає будь-яку дорослу людину уподібнитись дитині не тільки в своїй допитливості, але й благородній довірі до кожного, хто проявляє або хоче проявити до нас всяке добро.

         Священник мовив, що настав час прощання родичів з тілом. Заплакана бабуся, тітки, двоюрідні брати й сестри пройшли коло гробу. Дідусь, проходячи повз, тільки доторкнувся до щоки його матері, в той час як деякі й цілували мертвеця в чоло. Зробив це й батько, але Іван від цього відмовився – як ми казали, він цурався навіть чіпати труну. Це здавалось виключно для нього немислимим: адже як живі можуть чіпати тіло мертвого, наче б той давав їм на те дозвіл?

         Все ж, усе це виявилося для нього зовсім не важливим в один момент. Священник дивним чином сипнув землю на тіло матері, та мовивши: «Господня земля, и исполнения её, вселенная и все живущие на ней», прикрив її обличчя простирадлом. Опісля співці стали в один голос співати «Трисвяте». Іван запанікував, схопився на ноги, став озиратися без причини, та міцна батьківська рука тоді знову похилила його на коліна. Невідомо, чи почав так сильно плакати Іван від грубого жесту батька, чи від того, що якийсь чоловік закрив труну білою кришкою – але він старався робити те якомога тихіше. Утім батько, здавалося, присоромив його серед купи людей.

         Чоловік пришпилив кришку до труни за допомогою якогось простого інструменту, та попросивши ще одну людину йому допомогти, простягнув крізь багрові вічка мотузки. Тут сталось дещо, що викликало невимовну лють у Івана. Тому хлопчику, за котрим він так слідкував, враз стало надто цікаво, що роблять ті чоловіки по різні сторони труни. Він допитливо, хоч з тією фальшивою міною, оглядав, як вони готували ті мотузки, куди вдівали їх і тому подібне. Іван думав уже, чи не попитати у нього зі злобою, що йому тут потрібно, чому його так цікавить те, що відбувається.

         Труну підняли вміло. Івану це здалось дуже зарозумілим і, може, жорстоким. Він порівняв тих чоловіків, котрі несли гріб, з тим хлопчиком, тільки різниця поставала в тому, що це були люди, які вважають себе «експертами своєї справи», піднімаючи ці злощасні труни, проводячи її до забуття, в глибоку яму. Вони спускали її із зовсім байдужими до всієї процесії фізіономіями: їх цікавила виключно їхня робота, вони були заклопотані тим, щоб не впустити гріб. Звісно, вони аж ніяк не зобов’язані приймати траур разом із родичами – врешті-решт, така в них робота. Проте малий Іван не хотів приймати такої наглої байдужості, отож жодного разу – як тільки побачив їхні обличчя, заклопотані працею, а не суспільним горем – не подивився їм у вічі. За весь час його погляд не сходив з гробу матері. Він її більше ніколи не побачить. Скоро на місці її мелодійного голосу, чудесної доброти, працьовитості, відданості сім’ї залишиться одна нещасна земелька, на якій йому більше нема щастя носитись.

         Врешті його доконало наступне. Священник мовив, що кожному дозволяється кинути купку землі в яму. Іван заглянув туди, де труна вже погано виднілась, бо тоді наче на увесь світ нагрянула тьма, хоч стояла задушна третя година. Він побачив, як усі інші кидають землю. І знову йому здалось, що роблять вони це показово, наче хочуть розділити причетність до цих похорон, щоб потім розказувати усім: «а я кидав цій жінці землю в гріб. Я розділяю горе її родичів». Ах, яке лицемірство! Та чого варте поводження того хлопця. Іван повернувся до нього: той сидів навприсядки, та наче діловито засипав землю у гріб її матері. Перша купка – Іван перетерпів, друга купка полетіла – він скріпив кулаки, третю купку землі хлопчик згріб, наче грався піском на пляжі. І при цьому, помітьте, обличчя печальне, зрошене сльозами! Ще б одна купа, й Іван би точно не витримав, щонайменше не змовчав би. Все ж, в той момент мати його, завита жінка, взяла його за руку і притягнула у натовп.

         Надалі від цього випадку у Івана не залишилось і сліду колишніх емоцій. Під шаром землі він більше не міг побачити труну. Її стали засипати ті ж байдужі чоловіки, своїми довжелезними лопатами. Вони робили те швидко, наче б умисно хотіли завдати його маленькому серцю тужних ран, щоб він хутчіше вже не побачив й її гробу.

         У цей час позаду продовжували співати «Трисвяте», невідомо по якому кругу. Навколо, загалом, була хоч і неймовірно скорботна, але гармонія, та в душі в Івана відбувався хаос. Вже не знаходячи в собі тями, бо увесь навколишній світ забила волога пелена, в певний момент він вигукнув: