Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Мамо, повернись до мене!..

*  *  *

         Ольга неабияк злякалась, коли Іван Родіонович раптово прокинувся, наче б побачив кошмар. Коли вона в нього спитала, що сталось, то Іван їй так і признався, проте не став говорити, що саме у ньому побачив. Певне, соромився. Та й Оля тим навряд чи цікавилась.

         Прокинувшись, найперше він помітив фотографію матері з батьком, вкрадену ним в іконописній майстерні. Вона стояла на полиці серванту. Мати на ній була подібна до всіх шекспірівських героїнь – не знала, що кохання доведе її до трагедії, наслідки якої ніколи не зійдуть із душі кожного, з ким вона будь-коли була знайома. Особливо близько це вдарило по її сім’ї. Іван не зумів перебороти себе, не зумів оправитись – з часу смерти матері він не знаходив істинної втіхи. Здавалось, він міг би опиратися на того ж Ніцше, в якого так яро вірив и так багато його «перечитав». Звертаючись же до апперцепції Івана – можна сказати, що досвід зробив його не сильнішим, та навпаки – спустошив його душу, перетворив на, свого роду, духовного каліку, не спроможного перебороти свої минулі переживання. Іван Родіонович дав би перевагу власній смерті (якби, звичайно, не так її боявся), аніж продовжував би все життя нести цей важезний хрест, чи то пак, мов Сізіф, викочувати свій валун на горб…

         З останнього часу вся їхня компанія була зайнята підготовкою до весілля. Андрій Прокопович попередив, що воно має бути готовим вже до наступної п’ятниці. Оля домовлялась за місце проведення весілля, дізналась, скільки буде коштувати проведення свята (як вона, звісно, завірила, без врахування тамади, місце якого займав Андрій), із усіма фуршетами, весільним столом – й представник тієї агенції по телефону сказав, що без урахування весільної церемонії виходитиме трохи більше сімдесяти тисяч гривень. В той час, вона, звісно, не переживала за бюджет, і обрала поляну під відкритим небом. Урешті-решт, Ольга взяла найдешевше місце у Виноградівському парку. Звичайно, це не було весілля її мрії (якщо звичайно, також згадати про те, що вона ніколи в житті не планувала одружитись), проте цього разу вона була готова потерпіти кілька годин сорому, за одно добряче випити і наїстись, й потім отримати свою довгоочікувану долю. За цей час вона знову сходила до батька, щоб запросити його на весілля. Цього разу історію їй придумав Андрій, мовивши, щоб вона передала своєму батькові, що не відмовилась від одруження з Іваном по тій причині, що збирається з допомогою весілля пограбувати його, та в слушний час побігти од нього. Як уже знає читач, її батько став відмовляти її від цієї затії, проте за замовчуванням погодився прийти на весілля. Воно уже назначалось на п’ятнадцяте грудня.

         Оля бігала за сестрою, мов та матір бігає за своїм дитям, вихоплюючи в неї з рук небезпечну річ. В морозилці стояли партії алкоголю, вже заготовлені на святкування. Анастасія Петрівна те й діло тяглась до пляшки. Від неї, щоправда, не відставав й Максим – то теж був любитель випити. Отож, на цьому хиткому фундаменті вони й знайшли спільну мову.

         Максиму призначено було написати вірші на весілля, та поки він за тим зовсім не працював. Він пообіцяв, що до п’ятниці усе буде готово.

         То був недільній день, восьмого грудня. Андрій Прокопович тоді увійшов у кімнату задоволений, із книжкою в руках.

         – Прочитайте, панове, «Жерміналь», і дізнаєтесь, що таке злий народ, – мовив він, тим не менш звертаючись, певне, до Івана. – Одна бідна людина не наважиться відрізати у мертвого пана його дорогоцінний орган, й насадити його на кілок, а невдоволений народ наважиться!

         На його промову не зважали. Взагалі, до його загадкових звертань ставились скептично, як і до його розуму. Все ж, усі йому довіряли щонайменше по тій причині, що на ньому стояла відповідальність за бюджет весілля.

         – До речі, ти вже знайшов нашого Гобсека? – спитала Ольга, вислухавши до кінця його тираду про «Жерміналь».

         – Знайшов. Поки, правда, грошей у нас нема, проте це тимчасово. По цій справі я б хотів поговорити із Іваном віч-на-віч.

         Іван Родіонович, простягнувшись, піднявся, і в одній білизні попростував на кухню. Ольга тому вже звикла, і не обурилась, та тільки нагадала Андрієві, що вже замовила місце, весільний стіл, і тому гроші наразі терміново необхідні. Він її заспокоїв тим, що сього ж вечору гроші будуть у них. Щось близько ста тисяч гривень.

         Андрій пішов слідом за Іваном, на кухню. Той вже готував собі сніданок, роблячи рідку суміш із яєць, борошна й молока. Все це він вилив на розігріту сковорідку, та й став очікувати. З морозилки він узяв, не помічаючи зовсім Андрія, пляшку пива та поклав її на стіл. В той момент усі його рухи здавались якимись млявими, а обличчя відражало сум і байдужість до всього навколишнього світу. Андрій Прокопович наче відчував його душевні терзання, що найшлися із самого ранку. Він підскочив до Івана Родіоновича із посмішкою на устах.

         – Щось погане приснилось? – питав Андрій з-за спини.

         Іван затремтів. В уяві його знов пронеслися спогади з того жахливого дня. Цікаво, де ж тепер той хлопчик, котрого він так ненавидів? «Напевно, він живе набагато краще за мене, і в цьому зовсім немає справедливості. Врешті, я ж не винен, що в мене померла мати, і що життя моє пішло зовсім наперекосяк. Чому я, прийшовши з похорон, залишився навіки нещасним, зломленим, убитим, а він, прийшовши, точно став гратися, забувши про те, що тільки нещодавно побачив? Звісно, кому ж іще потрібна ця нещасна напасть, яка тоді знайшла на мене? Урешті, горе це не пандемія, нею не заражаються, вона сама, мов жук, залазить в душу, й інша людина, якщо не знаходить у собі й крапельки справжнього горя, а то й страху – то говорити про те, що вона співчуває, неможливо. Краще вже хай ніхто не говорить слова співчуття, аніж кожен буде грати лицемірну печаль, обираючи це вимушене обличчя» – думав Іван Родіонович. У той час він уже перевернув омлет на сковорідці, ігноруючи при цьому запитання друга. Тоді Андрій заговорив тихіше, аби цю розмову ніхто не почув: