Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Ми знаємо, що твій батько зовсім не «Гобсек».

         Іван продовжував мовчати. Таке відчуття, що його більше не цікавили справи їхньої компанії.

         – Я знаю, де добути гроші. І це буде твоїм наступним завданням…

         Він ледь устиг договорити останнє слово, як Іван Родіонович грубо перебив його лайкою:

         – Ти заєбав зі своїми завданнями. Сам встань, і йди за своїми грошима.

         Андрій ту же мить сів за стіл. Його скоріше зацікавили, та не сполошили слова Івана. Вважаємо, що в той момент він з насолодою думав про те, як гратиметься його душею. Доля підкинула йому козир.

         – Я не піду, Іване, мені лінь. Тим паче я тут найголовніший, і даю тобі, насправді, простенькі поручення.

         На кілька секунд він замовк. Іван Родіонович переносив блюдо з омлетом на стіл.

         – Ти знаєш лейтенанта Гуканова? – спитав Андрій Прокопович.

         – Не знаю, – сухо відповів Іван.

         – Ну, це не так важливо. Ти повинен вкрасти у нього скриньку. Невеличку, я думаю, багрову, кольору вина.

         – У лейтенанта? Ти, блять, смієшся? Ти хочеш, щоб мене розстріляли?

         – Якби ж то розстріляли, – відказав Андрій Прокопович. – Так, думаю, років на десять прикриють, не більше.

         – Це дембель? – тремтячим голосом питав Іван Родіонович. Відповідь здавалась йому очевидною, проте він її дуже боявся.

         Все ж, Андрій відповів так, як він того зовсім не очікував.

         – Сходиш до нього, й побачиш. Я, чесно кажучи, сам дембелів боюсь. Невідомо, у яких там біс заселився. Ти сміливий, Іване. Принесеш купу грошей, і вже побачиш, наскільки Ольга тебе поважатиме.

         – Але не любитиме.

         – І в чому я винен? Тут ти сам повинен усе влаштувати. Ось тобі його адреса…

         Андрій дав йому черговий папірець із виписаним адресом.

         – Що ж у тій скриньці? – питав Іван, стискаючи папірець.

         – У тій скриньці наш банкет, весільне плаття Ольги, фуршети, алкоголь… Гірко, гірко! – став він промовляти притишеним голосом.

         – Такого не буде, – на хвильку посміхнувшись, відказав Іван.

         – Даремно так кажеш. Та краще готуйся. На щастя, Гуканова вдома не буде до третьої години – за це я ручаюсь.

         На тих словах Андрій Прокопович покинув Івана.

*  *  *

         Ольга та Андрій проходили по вулиці рука об руку. Вони уже доволі давно стали компліментарно ставитись одне до одного. У той момент, коли їхні уста ледь не злились, коли, як ми знаємо, їх перебив Іван, Ольга відчувала незбагненну тягу до Андрія, як це не бувало із жодним її чоловіком. Не можна цього сказати про самого Андрія – узагалі, все, що стосується любовного почуття особисто з його сторони, він старався не обговорювати, або й казав це загадками, котрі сприймались скоріше як невинний монолог.

         У широкого узбіччя, по праву сторону од них смугувала дорога, майже пуста, зліва простягався ліс – признаємось, не такий миловидний, як Каледонський, однак в умовах згубної діяльності людини, безумовно, поетичний оазис. Ольга з Андрієм прямували до входу в парк, де вони готували зіграти весілля.

         При вході в парк стояв дерев’яний шлагбаум, на місці якого асфальтне покриття змінювалось твердою, притоптаною землею, безтравний путівець якої проходив кудись вглиб лісу.

         Навколо стояли різного роду батути, навпроти ж них, певно, для батьків дітей, були невеличкі пивні бари, із верандою на вулиці. Проте навіть на соснах вмудрились приробити атракціони! Від одного дерева до іншого там були простягнуті троси й тарзанки, й на доволі немалій висоті по ним лазили люди в шоломах, перетягуючи по тросу карабін.

         Саме за тими батутами й знаходився великий білосніжний шатер, під яким поки ще нічого не було. Натомість там стояв гладкий, поголений зрілий мужчина у чорному пальто. Під ним він носив чистеньку білу сорочку, чорні штани, підперезані шкіряним паском, пряжка якого сильно виблискувала у сонячному світлі.

         Він радо зустрів Ольгу. Та подала йому знак, що є тією самою особою, яка нещодавно з ним домовлялась по телефону. Вона була зодягнена у своє улюблене, облягаюче чорне плаття. Розмірний бюстгальтер блискуче надавав її молодій фігурі чарівної стрункості. В руках Ольга стискала вульгарну, рожеву косметичку.

         – Так значить, це ваш наречений? – спитав той мужчина, втішно дивлячись на Андрія Прокоповича.

         Ольга подивилась на свого друга. «А що, по правді, від такої пропозиції я б не відмовилась» – думала вона.

         – Ні, мій наречений зараз не тут. А це…

         Чоловік у пальто сполошився. Йому подумалося, що Андрій – її коханець, і тому вона так запинається у словах.

         – Це тамада, – нарешті промовила Ольга.