Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Тамада!? – вигукнув чоловік. – Я думав ви не серйозно говорили, Ольго Петрівно, коли сказали, що вже його знайшли. Хоч це і не входить в обов’язки нашої організації, та ми вам можемо пропонувати наших, надійних виконувачів…

         Андрій тоді спалахнув.

         – Ви вважаєте, що я ненадійний? Олю, ти так вважаєш?

         – Ні, – відповіла вона.

         – Та він з вами на «ти» говорить! Який же це тамада! Візьміть нашого, ми вам і знижку дамо…

         Обоє вмить зрозуміли, до чого хилить цей чолов’яга. Все ж, відмовлятися від послуг його організації вже було неможливо. Не дивлячись на його явну жадібність і настирливість, вони будь-якою ціною не згоджувалися з його «сімдесятивідсотковою» знижкою на послуги тамади. Нарешті розмова зайшла про влаштування самого весілля.

         Чоловік, представившись перед Андрієм, як Петро Олексійович Абрамов, почав екскурс по шатру. Та просто неможливо описати, з яким артизмом і смаком, із якою жестикуляцією він розказував про те, як буде проходити весілля.

         – Ось простягатиметься величезний банкетний стіл! Його центр займатиме величезний торт… Стільці, друзі мої, ми спланували замовити від одної карпатської теслярні, яка виробляє найдорожчі, а значить найкращі різьблені меблі в Україні! Всього п’ять тисяч гривень за штуку!

         – В них що, бріліанти, чи що? – сміялась Ольга.

         – Я не Остап Бендер, і не заглядаю в стільці, проте можу вам із впевненістю сказати, що це буде одне з моїх найдорожчих свят! – вдоволено відповів Петро Олексійович, та між іншим додав: Ви ж казали, що бюджет у вас необмежений.

         Той же момент Андрій Прокопович уважно подивився на Олю. Він дивувався, згадуючи, коли ж то казав, що весільний бюджет буде необмеженим. Однак, тепер зрозуміло, чому цей чолов’яга, по рисам обличчя ледь не ортодоксальний жид, так привітно з ними привітався. А втім, про це він змовчав, та Ольга його критичний погляд зразу зрозуміла.

         – Звісно, ми підготуємо розваги, накупуємо шампанського. Можемо також придбати салюти, – продовжував Петро Олексійович.

         – Ні, салюти як у час війни заборонили, то ми їх і не будемо використовувати, – рішуче відмовилась Ольга.

         – В такому разі, мене дещо дивує. По-перше: я так і не бачив вашого нареченого, тим більше я звик, що дзвонять мені саме чоловіки, а не їхні жінки. По-друге: ви сказали, що на весіллі не буде церемонії. Тобто без ЗАГСу? Я вам, Ольго Петрівно, можу злічити за свою величезну кар’єру таких випадків всього два: в першому наречена зрадила якраз у день весілля. Що ж сталось у вас? Чи це пішла нова мода – одружуватись без церемонії?

         – Ні, звісно, ми дамо розписку, так потрібно по закону. І зробимо це… нотаріально, – спокійно відповіла Ольга.

         Петро Олексійович ляснув у долоні, роблячи вид старигана, який дивується з молоді.

         – Нотаріально!? – повторив він. – Ото лише щось черкнули на папірцеві, і то вже шлюб?

         – Твоя справа самим весіллям займатись, – вмішався Андрій Прокопович.

         – Попрошу! – запалився Петро Олексійович. Тим не менш, він залишався на місці. – Чого це ви мені тикаєте?

         Тоді Андрій Прокопович ступив до нього, повторивши свої слова. Петро Олексійович, не дивлячись йому у вічі, закотив інше:

         – Коли ж ви оплатите? Ми вже багато що замовили, і за якимись заминками я візьму штраф.

         – Сьогодні вечором, – мовив Андрій, непомітно підсовуючи Ользі кілька великих купюр. Поглядом він наказав їх передати Петру Олексійовичу. Вона тієї ж миті протягнула йому півтори тисячі гривень.

         Петро, на хвилю похмурений від різкості Андрія, засяяв, побачивши вигравірувані портрети Вернадського й Сковороди.

         – Що це?.. – схвилювався він.

         – Схоже, що це аванс, – підказав Андрій Прокопович.

         – Правда? – допитувався Петро Олексійович.

         Ольга у відповідь лиш кивнула. Вона сліпо слідувала за всім, що робив Андрій. Петро Олексійович, у свою чергу, склав банкноти у кишеню.

         Він і далі щось став розказувати про весілля, описуючи також новенький шатер. Андрій Прокопович той час облишив їх, заходячи глибше у ліс. Його зацікавив візуальний контраст, добре помітний тут. По одну сторону простягалось місто, будинки, сотворені руками людини – по правді кажучи, це одноманітний осередок, збудований із залізяччя й бетону. У ньому ми так звикли існувати, наче і не відчуваємо трагедії, спричиненої його сірою одноманітністю. Андрій Прокопович аж ніяк не хвилювався цим, проте цей факт його займав. В міцних, тужливих кайданах, які звуться рутиною, ми не знаходимо час для споглядання об’єктивної істини, сотвореної плинністю часу. Не знаходимо перерви од цієї трагедії. Не маємо intermezzo, у якому б могли насолоджуватися тим, за чиїми плечима стоїть не людський розум, а вічність. Андрій обернувся до хащі. Та яке видовище! – і чому люди не споглядають його, допоки він не обсипався снігом, не став похмурим? Чому на розквіті його барв, навесні, вони не йдуть сюди, щоб подивитись на цей цикл, так подібний до життя людини? Ось, старші люди, що уже прожили більшу частину життя, обожнюють прогулюватись по лісу, особливою весною, тому як ототожнюють кожний величезний, старий, проте розквітлий дуб із собою ж! Зимою, скидаючи листя, він нагадує не тільки духовні позбавлення, нерозумну, пустотливу утрату часу, але й нагадує сущу старість, що наче скинула з них священну, Божу подобу. Весна для лісу, як і для зрілих людей асоціюється з молодістю, з переродженням, з готовністю до нових звершень!.. Андрій повернувся до шатру, і почув як Петро Олексійович розказував про те, як чудово проводити весілля на природі. Пхе! Навіть будучи цілком байдужим щодо хвилювань, тільки-но описаних, він тямив, що цей єврей розказує повну нісенітницю, засновану на найпримітивніших естетичних судженнях. Так, люди ходять на природу, але тільки для гедоністичних забав: ось, поскакати на батутах, напитись, наїстись, при цьому до цих дурниць гордовито приклеївши: «на природі». Тепер можна легко зрозуміти, через яку неймовірну примітивність людини так любив сміятися Демокрит.