Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

*  *  *

         Надвечір приїхала вантажівка, з якої стали зносити довжелезний дерев’яний стіл. Своїм глянцевим лаком на поверхні він чудово переливався, граючи на світлі, допоки його, правда, не занесли під шатер. Тут вже не тільки Петро Олексійович, а й вантажники, і логісти звернулись до Ольги із грошовим питанням. Вона все відкладала його, посилаючись то на аванс, то на відповідальність за це її нареченого. Тим не менш, дочекавшись уже шостої години, час розплати більше не можна було переводити. Оля сильно нервувала – звісно, щодо бюджету вона плекала виключно на Андрія. Той, у свою чергу, те й діло відходив від них, жваво розмовляючи з кимсь по телефону.

         Петро Олексійович мовив, що в них є не більше півгодини до того, як шатер згорнеться. Одначе, навіть настирливі слова про аванс його більше не цікавили. Ольга тоді ніяково тримала свою косметичку, заклавши її за спину – зовсім не так впевнено і показово, як на початку зустрічі. Врешті-решт, ще за десять хвилин вона дочекалась поклику Андрія. Підійшовши до нього впритул, вона стала вислуховувати:

         – Іван ось-ось прийде з грошима. Правда, по телефону ще чутно, що він чогось у меланхолії. Зустрівся з батьком, і там, певно, щось сталось…

         Ольга у відповідь лиш зрозуміло кивала головою.

         В той час, коли вантажники про щось розмовляли із Петром Олексійовичем, до нього повернулись ці двоє. Виказуючи з себе діловиту людину, Петро зразу переключився на Ольгу, показував їй жест, котрий означав, що час все спливає.

         – Я поставився до вас, Ольго Петрівно, з великою повагою. Помітьте, навіть власного тамаду запропонував…

         – Я вже казала, що тамада в нас уже є! – різко перебила його Ольга. Схоже, за ці кілька годин, марно проведених у парку, вона зіпсувала добрий ранішній настрій нанівець. – І взагалі, ви розмовляєте зі мною, як кредитор, а то й як колектор. Та хто ви такі!

         – Ще раз кажу, – продовжував Петро Олексійович, – я вам усе влаштував, замовив. Але я вам не батько, не святий Миколай, щоб задарма все було!

         Ще кілька хвилин полаявшись, Андрій позаду помахав людині, котра переходила шлагбаум парку. Це був Іван Родіонович. Проте, він був не схожий на себе. О шостій годині його обличчя було погано видно навіть під освітленням вуличних ліхтарів. Він опустив голову, як тільки побачив Андрія. Здавалося, це йшов живий мертвець, як ото показують у кіно: тільки руки не виставляв вперед. Перевалювався з ноги на ногу, наче пінгвін. Можна подумати, що кожен крок тоді здавався йому невимовно важким. При цьому у руці він тримав річ прямокутної форми, котра ледь поміщалась в його долоню.

         Підійшовши ближче до Андрія, він так і тримав голову опущеною, та віддав річ йому. Це була та сама скринька, про яку зранку Андрій говорив Івану Родіоновичу. Обережно розкривши (на ній була невелика металічна замкова щілина) її, він побачив усередині велику купу українських банкнот різного номіналу. Андрій посміхнувся, й діставши гроші, із задоволенням передав їх Петру Олексійовичу.

         – Ось, прийшов наречений, щоб передати свої чесно зароблені кошти на весілля! – щасливо вигукнув Андрій. Коли усі глянули на Івана Родіоновича, побачили, що він увесь труситься, напевно ледь стоїть на ногах, та ще й кулаки у нього люто стиснуті, то він ще додав: Він багато працював, щоб заробити їх!

         Тоді тільки Андрій, який стояв найближче до нього, зумів побачити, що опісля того, як він передав гроші, його охопила дрож, а його обличчя виявилось страшно червоним: чи то від люті, чи то від сорому, чи то від сліз. Все ж, того вечору – як власне і до самого весілля – Іван Родіонович був сам не свій.

         Прийшовши додому, вони стали відзначати успішне призначення весілля, із веселим брязкотом бокалів. Максим, подібно Маяковському, хоч і був авангардистом, проте від своїх старих, згубних алкогольних звичок не відмовлявся. Цього разу, ви не повірите, по п’яні він випадково признався у тому, що його колишня – зовсім негарна жінка, – скоро матиме од нього байстрюка, і цей факт чогось здавався йому дуже смішним. Разом із Настасією він реготав над малозрозумілими тверезому розуму анекдотами. По цій причині Андрій з Ольгою вже скоро покинули стіл, щоб відвідати Івана. Той, як тільки переступив поріг, майже одразу метнувся на постіль.

         Того вечору навіть Оля в жалю бажала приласкати його. Однак бажання те одразу зникло, як тільки вона випадково побачила під ліжком, на якому він якби спав, приховану пляшку з «Бехеровкою».

         «Ну, то хай напивається, черв’як» – рішила Ольга, тієї ж миті покидаючи спальню.

         Іван, звісно, вважав, що його не викрили. Проте, чорт забирай, яка йому тоді була різниця! Він бажав викинутися з вікна, тільки б не бачити більше цього світу.

*  *  *

         Розкривши папірець, він прочитав адрес: «Берестейський проспект 5Б, будинок…. квартира…. поверх....».

         Цього разу Іван Родіонович узяв з собою набір відмичок, котрі перед цим замовив, наче передчасно знаючи про це поручення від Андрія. Насправді він просто не хотів, щоб вийшло так, як тиждень тому, коли викрадав котеня з квартири свого батька, використовуючи абсолютну інтуїцію для зламу дверей, при цьому за допомогою найпростіших інструментів.