Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Все ж, із відмичками Іван помилився. Вже сівши у маршрутку, йому зателефонував Андрій та передав наступне:

         – За двері можеш не боятись. І по дорозі не спіши, а як зайдеш в квартиру лейтенанта (а вона буде відчинена), то просто забереш скриньку, про яку я казав. Її вже сам знайдеш. Якщо до тебе раптово увійде лейтенант, то не лякайся, бо він тебе знатиме, як сина одного священника в монастирі, архімандрита Агафона. Ти роби із себе віруючого тоді, бо він сам християнин, і вважає себе за Іллю Муромця – доблесного лицаря, який кається в своїх гріхах, і стає…

         – Я зрозумів, – від чогось розсерджено відповів Іван Родіонович. Однак почувши, що нічого йому не прийдеться зламувати, то й настрій його дещо покращився опісля ранішнього кошмару.

         – Гаразд. Я тобі потім передзвоню, – сказав урешті Андрій, за секунду кидаючи трубку.

         Іван здихнув. Йому знову прийдеться влазити в ці релігійні штуки, від яких, по правді, у нього вже боліла голова. Звісно, на днях він не міг не почути про те, що сталося з Онуфрієм, але великого значення тому не надавав. Це було глибоко пов’язано з його дитячими споминами. Оце відношення до релігії стало реакцією на увесь його світогляд – він називав себе шанувальником Ніцше, хоча прозвавши себе «наслідувачем Діоніса», тільки доводив, що із всіх його творінь йому відомо хіба що декілька афоризмів та ідей, із яких він розумів одну лиш «смерть Бога». Іван тримав саме в цих ірраціональних ідеях і афоризмах оцю втіху від філософії, хоч і зовсім відмінну від тої, яку описував колись мудрець Боецій. Одначе, на відміну від нього, церква у Івана Родіоновича асоціювалась зі спекотним Єрусалимом, Гробом Господнім, яка з першого погляду, першого візиту навіває думки про сенс нашого буття, ницість і водночас велич людини перед Богом. Все ж, Гроб Господній, як і усі єрусалимські храми – творіння людини, а не Бога, і тому цей «вигнанець в небесах», – як Його прозивав Іван Родіонович, – повинен шанувати людину за те, що ми посміли порушити закладені Ним правила.

         Ах, та як же чудово міркувати так, спостерігаючи за людським плином життя, за людьми, які звикли вже знаходитись у власному творінні, а не у Господньому. Вони не дивляться на єдиний Його слід – небо, а втупили обличчя вниз, або в екран гаджета. Івану від цього стало сумно. Та якби він знав хоч трохи більше про ідеї свого великого Ніцше! Він тоді закидав би людям, що вони гублять своє життя. Що вся історія наша, починаючи з владарювання християнських ідей, аж до їхнього кінця, до Відродження (що, власне, й зветься «смертю Бога» у Ніцше), абсолютно перемінилась, і тепер замісто Бога вмирає сама людина, і вбиває вона себе своїми звершеннями, перетворюється в ходячу купу глини, не здатної жити без електроніки. Хто знає, чи може в скорому часі, нас, подібно Богові, вб’є власне ж творіння?

         Іван, зайнятий подібними думками, навіть не помітив, як добрався до Берестейського проспекту. Він стояв на зупинці, що поряд принадного будинку Міністерства науки й освіти. Як виявилось, квартира лейтенанта Гуканова знаходилась зовсім неподалеку від цього місця. Іван добре зорієнтувався – що й казати, з самого дитинства він постійно гуляв наодинці, аби краще розбиратися у цьому, свого часу новому для нього, місті.

         В тому будинку, як і в батьковому, на першому поверсі знаходились невеликі крамниці. Цього разу Іван безперешкодно зумів увійти в під’їзд. Випадково натиснувши на кнопку вантажного ліфту, він вже вирішив не м’ятися, і піднявся на ньому.

         На поверсі стояв чудовий запах. Схоже, в цьому будинку постійно проводили хімчистки. Не дивлячись на те, що на вулиці тротуари подекуди плямувались калюжами, кахель тут чистенько блищав. Іван пройшов до дверей квартири лейтенанта. Зовні звісно, здавалось, що вони зачинені, проте варто йому було опустити чорну ручку вниз, як двері самі собою потяглися на нього. Із квартири тієї ж миті потягнув пилявий запах, наче б хтось розпускав старезний баян. Такий запах зазвичай буває вдома у пенсіонерів – в отих, що в них на підвіконниках завше стоїть радянський радіоприймач.

         Ніякого порогу тут не було. Іван Родіонович обережним кроком ступав у вхідний коридор. Прикривши за собою двері, він обернувся, і… не повірив своїм очам.

         Не дивлячись на старий запах, це була квартира з євроремонтом. Так, загалом, цьому нема чого дивуватись, бо й сам цей дім був побудований в нульових роках цього століття. «Такий… – думав Іван. Він не міг згадати одне слово. – Такий паркет… лискучий! Ось воно!». Іван аж зніяковів, так йому сподобалась та підлога – він подумав навіть, чи не зняти йому взуття. Треба ж таке! Надалі його погляд пройшовся по коридору – направо він вів до великої, світлої вітальні, попереду ж він розділявся на ще обидва приміщення. Іван звернув увагу на шафу: йому кортіло побачити гардероб лейтенанта. Це була шафа-купе, й відкривши її, він, звісно, в першу чергу загострив погляд на зовсім недбало складену зеленувату форму. Чесно кажучи, він би й не помітив її, якби на очі йому не попався шеврон із жовтим тризубцем. Іван Родіонович дістав її, розгорнув. Вона була пом’ята, покрита пилом, наче зовсім забута її власником. Він чомусь не посмів вдягнути форму на себе. Трохи лиш поглядівши на неї, добре відчувши її матеріал – а йому поки більшого й не хотілось, він поклав її назад, на верхню полицю шафи. У всьому іншому це був звичайнісінький, просимо помітити, скромний гардероб.

         Та найбільше здивувався Іван тому, чому, правду кажучи, дивуватись не варто. Він знав, що лейтенант буде віруючою людиною, але в його розумі не уміщались слова «форма», «лейтенант», «ветеран війни» і «релігія», «християнство», «послух». На журнальному столику біля входу були розкладені з виду зовсім нові ікони. Окрім того, там були парфуми «Шанель», які, судячи по розводам на склі, стоять тут невідомо скільки. Смерділи вони жахливо. Поклавши їх на місце, Іван Родіонович, пропустивши двері туалету, пройшов у наскрізну вітальню.