Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Вона представляла собою доволі просторе приміщення, близько чотири на вісім метрів, яке поміщало в себе водночас і кухню, і їдальню, і спальне місце – у вигляді розкладної канапи. Кухня виділялась чорно-білим кахельним покриттям, щось із три квадратні плиточки – ось і вся її ширина. Позад неї був дерев’яний стіл овальної форми, на принадних ніжках, кінці яких були зовсім подібні до копит цапа. Це англійський Чіппендейл. «Простий вінтаж» – сказав собі Іван Родіонович. Тут він дечому ще більше здивувався. Справа в тому, що у шафі йому зовсім не вдалося побачити елементів жіночого гардеробу. З цього виходить, що лейтенант Гуканов – холостяк, проте з першого погляду, за чіткою прибраністю квартири певно здавалось, що це зовсім не так. Стіл блищить, ламінат стовідсотково був тільки сьогодні прибраний шваброю – на ньому не помічалось жодного сліду від будь-якого взуття чи й босої ноги. Про сміття не могло іти й мови. Канапа ідеально застелена, на ній стояв старий плюшевий медвідь, з пришитим до лап червоним сердечком, на якому жовтою ниткою виткано: «With love from Mom». Іван скривився цій вульгарній банальщині, тим паче йому вже навіть стало нудно від тієї строгої чистоти у вітальні. Він спокійно оглянув кожен оглянув кожен куточок, та за відсутності в ньому червоної скриньки, повернувся до коридору.

         Увійшовши до правих дверей, Іван побачив найбільшу ванну кімнату, в якій коли-небудь бував. Од цієї величини здавалось, що тут завше витає прохолода. Іван оглянув керамічну раковину, обрамлену нефритовим покриттям. Господи, та як же там все блискає! «Невже цей лейтенант, справжній ветеран війни живе сам, і так все прибирає?» – питав сам себе Іван Родіонович. Тут були водночас і душова, і ванна. Іван також бігцем оглядів це приміщення, вже наперед знаючи, що тут не знайдеться потрібна йому річ.

         Нарешті він добрався до спальні. Двері до неї сильно скрипіли, що нагнало на Івана неабияке хвилювання. Йому чомусь прийшло в голову, що в кімнаті може виявитись мала дитина у колисці, котра побачивши його, завищить на весь поверх.

         Проте зі спальні сходив дух самотності. Не дивлячись на наявність великого двоспального ліжка, Іван з прикрістю розумів, що займає її один лиш лейтенант. Думку про коханок він відсіював по релігійній причині: мовляв, як віруюча людина стане, немов той кобель, перелюбствувати? Іван підійшов ближче до ліжка обшарив комоди, прихопив із одної шафки деякий папірець. Його привернула увагу печать поліції. Заголовок був надрукований жирним шрифтом:

«ПРОТОКОЛ НА АРЕШТ»

Під ним Іван Родіонович прочитав такий текст:

«Громадянин України Євген Олександрович Гуканов, за зчиненням злочину по статті 153 ККУ, а саме: насильницькі дії, спричинені з ціллю задоволення статевої пристрасті в сторону безпорадного стану потерпілої особи.

На основі цього присудити звинуваченому покарання, зазначене в ККУ відповідно до 153 статті: позбавлення волі на строк до п’яти років».

Іван ту же мить підскочив з ліжка. Такого він зовсім не чекав. Проте, якщо в протоколі лейтенанта засудили на п’ять років, то кого ж тоді має боятись Іван? Він ще покопався у паперах комоду, що може показатись доволі нечемним, але відповідь була йому дедалі важливіша. Нарешті, він знайшов документ, підписаний якоюсь психіатричною лікарнею, у якому Іван бігцем вичитав, що лейтенант Гуканов має посттравматичні психічні розлади, тісно пов’язані зі спогадами з війни. Розлад цей проявлявся спалахами ненависті і проявленням сексуального домагання до жінок, в сторону яких він і виплескує ту ненависть.

Тієї ж миті Івану стало все зрозумілим. Питання про холостяцтво тут же никнуло. Мимоволі він згадав про книжку, зміст якої йому переказував давній шкільний друг – справжній книжний черв’як. Це було «Повернення» Ремарка. Чесно кажучи, з усього його переказу він спам’ятав тільки початок, в якому солдатів, які виходили з поїзда на перон, зустріли матроси, революціонери, які виступали проти війни і проти солдатів, недолюдків, яких пізніше прозвуть «втраченим поколінням», як ті матроси стали виривати погони в одного аполітичного ветерана, як гамселили фронтовиків, як ті давали відсіч. Та ось, здавалось, з того часу пройшла сотня з лишком років, але нічого змінилось. Людей, чию душу пошматувала війна, далеко не завжди стануть після неї шанувати. Чого лиш варті знамениті «самовари» Сталіна! Дрож схоплює… І від цього аж невідомо стає, чи варто дякувати солдатам, котрі пройшли війну, чи остерігатися їх, тим самим залишивши такими ж самотніми, як оцей лейтенант Гуканов. Іван обережно склав документи, та поставив їх на місце, в комод.

Зокрема тут висіла чудова плазма, екран якої відбивався глянцем, від чого світло на ньому відображало різні сюрреалістичні фігури. Поряд нього був масивний, на цілу стіну, сучасний березовий сервант. Він також був забитий одягом, якимись дрібничками, старими DVD-дисками й іконами. Але на одній, під скляними дверцятами Іван побачив червлену скриньку. Його очі навіть заіскрились від радості. Та перед тим, як дістати її, він подивився на годинник. Вже було пів-на-третю, а значить, опираючись на слова Андрія, в нього було рівно півгодини, щоб забиратися з квартири. При цьому йому, звісно, кортіло побачити вміст скрині. Одначе, він старався стримуватись.

Відчинивши дверцята, Іван одними пальцями дістав скриньку, поклав її на комод поблизу та став міркувати. Він попробував: вона була закрита на замок. Урешті-решт, ще десять хвилин покопавшись у речах лейтенанта, Іван Родіонович зумів ключик у якомусь індійському сувенірі у вигляді золотого слона. Побачивши малесенький рубін на його спині та тонкий розріз по тулубу, він зрозумів, що сувенір цей відкривається. Діставши ключ, Іван вже не став вагатися: всунув його у щілину скрині та підняв вічко.