Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Спочатку йому здалось, що всередині проста біжутерія. Ланцюжки, срібного і золотого відливу, хрестики, каблучки й перстні з такими ж невідомими камінцями на них. Іван узяв один ланцюжок – срібний, із великим хрестиком на ньому. Він придивився уважніше, щоб, може, розгледіти в ньому якусь цінність. Звісно, таким спостереженням Іван нічого не добився, та тільки з допомогою простої дедукції зрозумів, що все ж, усе це не може бути біжутерією тільки тому, що за нею його посилав Андрій – врешті-решт, не сама ж скринька йому потрібна?
Іван далі копався в тих аксесуарах. Насправді, ніякої радості він не відчував, бо доконала його записка із арештом і хворобою лейтенанта, та й цього разу красти було якось противно для нього. Вкравши у рідного батька тваринку, він жодного разу не докоряв собі за вчинене, та тільки міркував, нащо воно знадобилось Андрієві. Цього разу зрозуміло – їм потрібні гроші на весілля!
Врешті, на дні скриньки він знайшов фотографію, зняту на старий апарат, який залишав дату червоними цифрами у кутку. На ній був зображений хлопчик із русим волоссям, розпатланим у різні сторони. Він опустив голову, схоже прикриваючись від сонця. На ньому була біла сорочка, чорні штани…
Івана мов громом вдарило. Він міг присягнути чим завгодно, що це був той самий хлопчик, який був на похоронах його матері, і залишив у Івана вкрай одіозні враження. Він дивився на фотографію… Боже, це точно був він. Дата на фотографії така: 11.05.2004. Для нього тоді пройшов уже рік, як він бував на тих похоронах другого грудня, тільки 2003-го. Марно описувати думки Івана у той момент. Це все одно, що трактувати думки хворого шизофренією. Він згадував все лиш, що першим приходило йому в голову про ті давні роки. Ось, подивись на нього… такий світлий, посмішка на устах. Певно, мати чи хто там, фотографуючи, приказувала йому посміхнутись. Хоча, нащо приказувати? Він і без того такий славний малий – дитинство здається йому солодким, наче б сонце теж відповідає йому посмішкою. Іван тоді ледь не розридався. Треба ж так! Згубивши матір, він став напівсиротою, проте йому думалось, що разом з нею його покинула… доля. Вона живить надію. Іван хоч не вірив у фаталізм, одначе від тієї думки, що навіть сама доля залишила його, в нього струмком пускались безнадійні сльози. В один момент, сидячи на ліжку, Івана Родіоновича прихопила злоба до цього хлопчика. Він поклав фотографію у скриньку, закрив її й потихеньку попрямував до дверей. До того ж, на годиннику вже п’ята хвилина третього йшла.
Але йому наче не судилося спокійно покинути квартиру. Вставши тільки, зробивши один крок, Іван не прослідкував і щосили забився мізинцем в квадратну ніжку ліжка. Застогнавши від болі, він похилився і став через черевик чіпати, чи бува не зламав палець, або загнав ніготь всередину. Як і завше, людина перебільшує свій діагноз, якщо відчуття болі трохи виходить за межі їхнього терпимого порогу. Якраз в цей час почувся шум в дверях. Іван Родіонович ту же мить відпустив черевик та засунув скриню у внутрішню кишеню джинсової куртки, де ще нещодавно поміщалось кошеня. Все ж, надалі він рухався обережніше – щоб не було чутно, як пересипається те золото й срібло, та зовні прикривав рукою місце, куди поклав скриньку – щоб в області грудей не дуже виднівся дивацький прямокутник.
Кроки, недовго затримавшись у коридорі, наближались до спальні. Врешті лейтенант опинився поряд з Іваном, і чесно кажучи, вельми здивувався його згорбленому положенню.
– Це ви?.. – питав лейтенант своїм басистим голосом.
Це був чоловік приблизно такого ж віку, як і Іван Родіонович – в районі тридцяти років. Він мав худе, статне обличчя, русе волосся, причесане чітко наверх: настільки при тому рівне, що нагадувало злітно-посадочну платформу. Він відпускав короткі, рівні баки. Вирізнялись його глибокі очі, неначе поховані під товстим лобом, що зовсім розрізнялося від його дитячої зовнішності. Ніс був настільки худий, тонкий, що на ньому можна чудово побачити кісточку на горбинці, кожен хрящ. Губи у нього такі ж тонкі, але довгі, притиснуті, мов на картинах Рембрандта. Високий був лейтенант, проте доволі вузький в плечах. Руки довгі, ледь не до колін, а пальці на них – пальці піаніста, худорляві. Можна тільки уявити, як цими пальцями він зчиняв сексуальне насилля, зазначене на протоколі, який нещодавно читав Іван Родіонович. Лейтенант ходив у сірому костюмі, котрий зазвичай беруть бідні люди на якесь свято, або коли попросту вибираються в центр.
Іван не став гадати, що означало питання: «це ви?», бо одразу зрозумів, що лейтенант подумав, наче він – син монастирського священника. Буквально так Іван і відповів.
– Так, отець Агафон мені багато за вас казав! Ви, з…здається, вчитесь на бухгалтера?
– Я… Так, я вчусь на бухгалтера, – підтвердив Іван Родіонович.
– І, на скільки я пам’ятаю, вас звуть Станіслав? – продовжував лейтенант.
Іван вважав, що йому повезло в цьому випадку, коли йому не приходиться самому відповідати на підступні питання.
– А що з вами сталось? Чому ви з-з-з….згорбились?
Цього разу наш герой здивувався тому, що лейтенант став заїкатись, як заїкається дитина із дефектами мови. Було видно, що сам лейтенант трошки зам’явся, засоромився за це, й тому Івану стало дещо жаль його.
– Я вдарив мізинець.
– Не с-с… сильно? Вибачте, що я так говорю. Я нервую просто. С-с-сідайте на ліжко, якщо дуже болить. Або проходьте у вітальню. Хоч-ч-ча ви тут вже і так освоїлись?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сироти долі, Olexander Sakal», після закриття браузера.