Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Освоївся. Давайте, все ж, у вітальню, – Іван вважав за краще знаходитись з цією людиною, знаючи її діагноз, у більш просторому приміщенні.

         Пройшовши до вітальні, лейтенант посадив Івана за стіл, та став щось відшукувати в холодильнику. Тим же часом вони балакали.

         – А як же ви жили, якщо батько так рано покинув вас-с, піш-ш-ш-шовши в монастир? – питав лейтенант, витягнувши палицю копченої ковбаси. За мить він став нарізати її товстими шматками на тарілку у своєрідне асорті. До того додав ще квадратики сиру Маасдаму.

         – Із мамою, звичайно. Я знаєте, не зразу звик… бачив, що інші з двома батьками ходять. Але, бачте, жив добре, – відповів Іван Родіонович. Розказуючи таку безцеремонну брехню, йому ставало ще гірше тоді, коли він згадав рідну матір. Картаючи себе, він хутко поставив питання лейтенанту: А як ви? Може розкажете… автобіографію?

         – З-з-звичайно, – відповідав лейтенант. Тут він зробив невелику паузу. Певно, хотів дати собі відпочинок, перед тим, як знову йому прийдеться показувати свої ганебні дефекти з мовленням.

         – В дитинстві я ріс із обома батьками… Ми тоді ж-жили у такому міс-с-с-ті, Виш-шневому, знаєте? Це поряд з Києвом. Я небагато вс-с-сього пам’ятаю тоді. Пам’ятаю дім, і ще наших з-злих сусідів, які часто газ-з-зон косили. Нам це заважало, і ми іноді з ними с-сварились.

         Ще мені запам’ятались похорони одної жінки, моєї родички. Там вс-с-с-сі плакали.

         Говір лейтенанта був подібний до балансування на мотузці. Повільний, непевний. Здавалось, на декотрих словах він ось-ось так затягне звук, що зараз не витримає цього і вибіжить в істериці.

         Проте Івана насправді займала розповідь лейтенанта. Він сидів з ним за одним столом, при цьому розуміючи, що в них тече практично одна кров, що вони справжні родичі, хоч і далекі. Але-от хіба ця людина здатна проявляти ненависть? Іван у це не вірив. Це був звичайнісінький чоловік. Він і далі переказував свою автобіографію, яку ми вже не станемо тут вставляти, аби не втомити читачів цим негарним мовним дефектом. Краще звернутись до останньої частини розповіді лейтенанта.

         Він вже закінчував розказувати про миті зі своєї юності. Щоправда, дитинство і отроцтво він переказав зовсім бігцем, чи то вмисне ховаючи якісь факти, чи просто забувши їх. Проте перед тим, як розказувати про його мобілізацію в час війни, у двадцять вісім років, лейтенант заплющив очі, та прикривши рот долонею, сидів ось з півхвилини. Івану стало моторошно. В один момент йому вдалось почути, що лейтенант насправді пошепки молиться, причому слова його молитві абсолютно інтуїтивні. Це були безпосередні слова з його душі, неприкриті ніяким фальшем.

         – Я с-с-служив у 29 механізованій бригаді. Це ті, що йдуть… в самий «фарш», як казали мої товариші на фронті. Вони такі молоді… Гос-споди, молодші за мене, з-з-зовсім діти, а в тих наших грузовиках їх перед висадкою повно-повно…

         Вони ж то ще не з-знають, що воно таке. Кричали собі, с-с-слава Україні, відповідали потім, як треба, наз-з-зивали себе патріотами, хоч увесь час насправді на рос-сійській мові розмовляли. Приходили такі міцні, тільки з тих… учєній, а коли поряду щось підірвалось, перший, другий раз, то вони тремтять так… Та що казати, я тоді теж молився. Ворожа ціль хотіла не полякати нас-с, а вбити. Одного разу так с-с-сталось… Доїхали ми вже майже на позицію. Із нами вже більшість знайомих, с-с-свояків. Старий з нами був, років з-за сорок чоловік, але різкий, матюкається, най Бог боронить. «Іскра» ми його величали. Так ось (то ще минулою осінню), було дано з-з-завдання відбити там траншеї у «Вагнера». З нами в груз-з-зовику було кілька молодих, нових хлопців. І тут починається пальба, канонада… Нам приказ пішов: вискакувати звідти, з маш-ш-шини, займати окопи, а нам в машині як у… с-с-светрі зимою, розумієте? Я-то вже сам знав, що краще вже тут, в машині вмерти, ніж знову лізти під той вже морозний вітер, у ті окопи, що через них у мене с-с-стопа стала, як дошка.

         Ми вибігаємо, і тут мене десь за хвилину, здається, викидає хвилею тою. Я лежу, а мені в ухах наче хто водос-с-с-спад пустив. Кричать щось із лайкою… приказують. Тут щось починаю повзти. В мене голова трішить, з-з-здається череп з-зараз лопне. Повсюди якісь дзвони, клацання… Я піднімаю голову, а у мене туман перед очима. Зрозумів лише, що поблиз-з-зу мене дерева, с-с-с-схожі на скелет людський – такі тонкі, помучені. Опус-с-стив я очі, і помічаю якогось довжелезного, червоного ч-черв’яка. Біля нього якась людина плакала.

         В мене, як вс-с-се роз-з-звиднілось перед очима, то я побачив, що то «Іскра» свої кишки збирає. Всовує їх ото назад, як попало. А живіт у нього тут увесь відкритий, й він туди як у кишеню, наспіх складує кишки, що я їх прийняв за черв’яка. Поряд з ним той молодий з автоматом… с-с-сидить, плаче. Він хотів помогти старому, але як почув, напевно, який там аромат став, то якби доторкнувся хоч раз-з-з до того, то я й не з-з-знаю, що б з тоді ним було.

         Я кричу тому молодому, духові: «Біжи в окопи! Біж-ж-жи, наші у окопі!». А він, бідний, з-з-захлинається, не знає куди дітись. Я теж тоді, насправді, не роз-з-зумів нічого.

         Поставив я с-с-свій автомат, підповзаю до «Іскри». І тут, як у тому фільмі, с-с-старому, із Сталоне, де той його герой кричить, що не міг на війні з-з-зібрати тіло друга, що роз-з-з-зірвалось на міні. От те ж с-с-саме у мене, уявіть! Старий кричить: «Я не можу зібрати, вони вивалюються і вивалюються. Нас тут зараз пристрелять!». Він кричав з останніх сил! Я його з-з-з-зразу похилив на землю, прикрив йому живіт. С-с-сочилась звідти кров… Я дістав його аптечку, бо наказувалося з-з-завжди лікувати іншого тільки його ж аптечкою. Вс-с-ставив йому ампулу з адреналіном, прихопив живіт, щоб його органи на мене не посипались. Він на той момент вже був без с-с-с-свідомості. Я кричу на нашого полковника, і щось тоді до нас-с підбігли солдати. Та й відвезли того «Іскру» у шпиталь, він там оправився, щоправда його піс-с-сля того демобілізували. Бачиш, він не помер, а от той інший, молодий, що коло нього був, і вс-с-се те бачив, то в нього погляд не інакший був після того, як в мертвеця – як то каж-ж-жуть, на «тисячу миль».