Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Останні слова лейтенант говорив, сам дивлячись в далеку пустоту. Здавалось, тлінні залишки людського в ньому підтримувались одною лиш релігією, бо він наново став молитись про себе. Іван не знав, що й думати тут. Напевно… людина не була народжена для того, щоб коли-небудь переживати такий жах, та щонайгірше – жити з ним, і померти з ним! Невже це все, що насправді може дати людині суспільство? За всі роки свого існування воно творило біду, поширювало конфлікти, і заражало всілякою пропащою силою її членів. Окрема людина є член загального суспільства, але без нього вона винахідник, в ній проявляється творча душа. Хіба добровільно полишаючи цей світ, будучи вигнанцем, той же Сократ не здобував тієї істини, якої так шукав? Невже так добре бути заручником суспільства, підставлятись під його примхи? Чи не буде кращим відділитись від нього, при цьому відчуваючи до нього не нейтралітет, а негатив? Проте, чи зможе людина жити окремо від суспільства? Чи потрібне їй воно?

         – Я тоді дуже хотів помститися за с-с-старого, – вів далі лейтенант. Водночас його рука на столі зціпилась в кулак. – Дуже…

         Тоді він подивився на Івана Родіоновича. Той, до речі, вже став боятись, що зараз лейтенант стане проявляти свій гнів, про який говорилося у його судовому діагнозі. Проте в цьому жесті (різкому стисканні руки) не було жодного вияву гніву. Натомість Іван бачив, як на його обличчі мішається червоний колір зі сльозами.

         – Вони хотіли вбити мене. Те й діло з мене з-з-знущались на службі, мене ненавиділи. Мене з-з-зруйнували…

         Іван понурився. Ту ж хвилину йому стало не по собі, його тягнуло повернути скриньку лейтенантові. Перед цим він, все ж, запитав:

         – То ви… ходите в церкву?

         – Я вс-с-се, вс-с-сі свої гроші дам на церкву. У мене тут є коштовності, я їх продам, і все те піде на ц-ц-церкву. Все!

         На тому запала тиша. Слова, почуті Іваном, ще більш підвищили його тягу до того бажання – покласти скриньку назад. Тепер він згадав, що цей лейтенант – той самий хлопчик із похорон його матері! Ще не так давно Іван почував заздрість в його сторону за те, що доля не підкинула йому у свій час такого ж горя, але й тільки зараз до нього дійшло, що, по правді, найжорстокішим катом, маніяком і садистом є час, а не доля. В руках долі він ніхто, але всяку її примху він прийматиме як повинне, і стане адаптуватись відповідно до умов. Час же безжально стьобає що своєю безперервною плинністю, що бистротою. Побив час і лейтенанта, й Івана… Проте найгірше сталось саме з Гукановим, бо дитинство його проходило, як і годиться, в руку із радістю, але що ж сталось з ним тепер! Чи це людина? Як стане його поважати вітчизна, якщо після війни він лиш пристосувався до жорстокості, до болі? І таким же тисячам, як і він, потерпілим од нестерпних життєвих сцен, прийдеться виховувати наступне покоління!

         Лейтенант не знав більше ніякої радості – тільки ментальна вдоволеність від того, що допомагає церкві. Скоріш за все, ніякої віри він і не має, й напевно, вмисне відклав дитячу фотографію у сувенір, щоб продавши всі свої родові коштовності на добре діло, покінчити й зі своїм життям за неможливості повернути ті чарівні, безпорадні часи…

         Опісля лейтенант ще розказав, як «налякав» жіночку в потязі, будучи з нею в одному купе. Тут Іван одразу зрозумів, що він відбріхується, й сам, поволі розказуючи, щось наче збуджувався, коли описував, як вона схвильовано підскочила. Невідомо, з якого це дива лейтенант став розказувати цю жахливу історію, хоч і багато чого при цьому, звичайно, приховав.

         «Але ж нащо нас тоді закинули на цей проклятий світ!? Нащо нам дали волю? Воля – ось що зіпсувало людину. Перед нами повинна бути сама тільки смерть… сама тільки смерть…» – міркував про себе Іван Родіонович. На той момент він вже зовсім розклеївся. Так же попрощавшись із лейтенантом, він покинув його квартиру. Гуканов проводжав його до ліфту. Іван спустився, й знову піднявся на поверх. Як тільки побачив, що лейтенанта там більше нема, то поставив йому майже попід самі двері фотографію з маленьким, світлим хлопчиком. На ній була лазером висічена така ж дата: мирна, сонячна, без відтінку зла і суму.

         Вже за кілька годин на ту чудову фотографію проллялись сльози і остання, скипіла кров.