Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Перший сніг пилом припадав до землі вже на вівторок, дванадцятого грудня. Це був, звичайно, запізнілий сніг, бо минулою зимою він випав ще в середині листопада, однак кого ми в цьому можемо звинувачувати?

Оксана тому тільки раділа. Та, напевне, в зв’язку з гормональними дисбалансом, вона металась з одного настрою в інший: безумовно, раділа першому снігу, стараючись передати свої емоції понурому брату, та водночас аж до сліз жалкувала за старою матір’ю, яку вони облишили зовсім одну. Тим не менш, Оксана відволікалась від неприємних думок затишком цього священницького дому. Неймовірно – де б вони зараз блукали, якби не Антоній? Ох, від тих міркувань вона наново просльозилась! Треба ж так, в іншому разі їй би приходилось виношувати дитя десь на вулиці, коли вже приходить перший мороз! Ось, ймовірності, ймовірності – ти так часто думаєш за них, що навіть опинившись в кращій ситуації, ти плачеш від одних лиш думок: «А якби все склалось по-іншому? Не було б тоді мені життя!». Так думала й Оксана, в очах якої це уявлялось як нестримна ганьба: її дитинку точно забрали б якісь служби, мовляв тому що вона не має належних умов для її утримання; її назвали б «недолугою мамою», яка, знаходячись в найгірших умовах для життя, вважає ще за потрібним народжувати дитину.

В домі вона старалась хоч якось прислужити матушці. Наприклад, коли вони разом із Антонієм виїжджали кудись, то Оксана знаходила за собою обов’язок помити посуд, поприбиратися. Між цим вона наглядала за Віктором, або просто куняла.

У понеділок вона попросила Антонія записати їх до якогось лікаря, який би подивився Віктору криж, з якого із кожним днем все більше посилювався гнилий сморід. Звісно, він сам теж його чув, однак у своєму напівмертвому настрої вирішив на нього не зважати. Перевірившись, все ж, без жодних вагань, лікар йому діагностував тяжкий сепсис, який вже скоро міг перейти, або грубо кажучи, перегнити у гангрену, яка вже стане повільно поширюватись по організму, допоки не наступить смерть від відмови більшості органів. Звісно, лікар, до речі дуже чемна й розуміюча жінка, аж ніяк не збиралась їх лякати своїми прогнозами. Просто побачивши те, в якому положенні зараз ще нещодавно простий червоний пролежень – оптимістично обіцяти легке одужання виявилось би не професіональним вчинком. Через те вона одразу показала наслідки цієї хвороби, щоб змотивувати їх, а в першу чергу Віктора, на рішучі діяння. Лікар виписала антибіотики, антикоагулянти для запобігання деяких захворювань кровоносної системи. Проте, у зв’язку з тим, що Віктор став приймати антикоагулянти, кров його стала гірше зсідатись, що приводило до постійних кровотеч. Попрощавшись, лікарка просила прийти їх за тиждень, і записала навіть на відповідне число.

Віктор став ще більше обурюватись тому, що тепер змушений ще пити таблетки, й слідкувати за їх прийняттям. Втім, потрібно признатись: він поринув у таку глибоку депресію, що навіть не відчував лихорадки. Того ж дня Оксана побачила, що її брат увесь в поту. Попросивши в матушки ртутний термометр, вона побачила, що його срібляста стрічечка доходить до відмітки «39». Оксана сполошилась, попрохала ще всяких «Нурофенів», та «Ібупрофенів». Врешті-решт матушка відкопала в своїх речах стару, запилену упаковку «Парацетамолу». Підібравши її, вона посміхнулась, і сказала: «Это ж те самые таблетки, которые я давала Сергею (Антонію) в самый разгар вируса!». Віктор покірно прийняв одну, і наче б сам не свій – зовсім не сварився, не опирався. Та що ж, жодного слова не сказав!

У вівторок же, себто в той день, коли випав перший сніг, сталось дещо зовсім для нього неймовірне. Антоній посеред дня запросив його у монастир, щоб там декого показати. Віктор тоді не став ні перечити, ні погоджуватись: натомість він незначно хитнув головою, затримуючи в зубах вже не «Філіп Моріс», а «Прилуки». В останній раз він палив дещо дорожче ще того дня, як разом із сестрою опинився на вулиці. Тоді якийсь добрий вусатий чолов’яга дістав йому сигарилу, яку він із задоволенням і пафосом затягував.

Врешті Віктора посадили в автомобіль священника. Оксана з ними не їхала – матушка приказала їй помагати в ґаздівстві.

По дорозі Антоній старався завести з Віктором діалог, та будь-яке його намагання виявлялось марним тільки через те, що той зовсім не звертав на нього уваги – наче б знаходився у своєму світі. Ієрей розказував, що їде до монастиря, аби зустріти одну важливу особу та познайомити її з ним. Віктор й далі не цікавився його словами, та тільки вдивлявся у вікно.

За десять хвилин автомобіль вже стояв припаркований біля обителі.

Скажемо, що у Віктора на той момент вже трішки пройшла лихорадка, і перший час Оксана впевнено відмовлялась від прохання ієрея проїхатись. Все ж, Антоній мав дещо дуже важливе для нього.

До речі, з того часу, як пройшлася новина про випадок із Онуфрієм, голос його все рідше стихав. Тепер на цю тему він розмовляв скоріше сам зі собою: всі інші тільки мовчазно слухали, наче наперед погоджуючись з його словами.

Антоній посадив Віктора на інвалідне крісло й повіз до монастиря. По дорозі він йому розказував:

– Виктор, я тебя направил сюда, потому что… здесь живет уникальный человек. Я ходил к нему в воскресенье, чтоб обговорить все эти случившиеся дела, и он меня попросил тогда, что до пятницы он бы хотел непременно повидаться с тобой.

– Угу, – промимрив у відповідь Віктор. Скоріш за все, він вважав, що та людина, з якою її збирається познайомити Антоній – якийсь «прозорливий» старець, котрий зможе звільнити його від недуги.

Антоній проводив його до монастирської клумби, на якій подекуди були зрізані цілі пучки квітів, від чого вона вже не була такою принадною. На зустріч їм вийшов трохи згорблений чоловік із темною бородою. По його втомленому обличчю далеко не одразу можна було сказати, що ця людина – ровесник Вікторові. Тим не менш, це було так. Вони обоє прожили по півстоліття.