Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Проте тієї хвилини чоловік з бородою, який наближався до них, повівся тоді, мов справжня дитина перед незнайомою людиною. Ніяких привітань, ґречностей за відвідування. Натомість він зупинився перед ними, стараючись не заглядати в очі Віктору. Той, у свою чергу, теж пригнічено дивився під себе. Бородатий заклав руки назад, проковтнув слину: його висячий кадик тремтяче підскочив, і з якимись незначними словами старий звернувся до Антонія.

Врешті-решт, Віктора повезли до якогось приміщення, нехарного; по робочому столі там були розбризкані плями від фарби. На самому столі стояла брудна кружка з бурими, застиглими слідами всередині – так виглядає тільки міцний чай. У стіни там були приперті ікони, з яких Віктор впізнав тільки Богородицю. Вони були, схоже недомальовані, бо лики мали зовсім нечіткі.

Антоній полишив їх.

*  *  *

         Майже п’ять хвилин у приміщенні стояла тиша. Віктор не став на те якось обурюватись. В кріслі він розвалився, як Гокінг, і виглядало це дуже моторошно. Особливо помічався страх того чоловіка, з яким йому прийшлось залишитись наодинці.

         Він почав розмову з марного: «то як справи, Вікторе?», на що той відповідав «нормально», при цьому виказуючи на собі абсолютну протилежність цим словам. Тоді бородатий заговорив хоч і зовсім непевно, проте промова ця, безсумнівно, рішуче вплинула на Віктора.

         – Я знаю тебе. Ти знаєш мене. Я ніколи не думав, що ми ще коли-небудь побачимось. Хоча, нащо брехати, думав… але, не так нас уявляв. Ні, зовсім не так. Ми повинні були бути іншими.

         Віктор повільно підняв голову. Його не цікавило, що чоловік говорив тремтячим голосом, як незграбний школярик вперше розказує вірш на спектаклі – важливо те, що ці слова сходили в нього не інакше, як з глибини серця. Віктор не почув в них очікуваних християнських настанов. Він придивився до нього уважніше…

         – Мені, насправді, соромно признатись, що я тут опинився, що коло мене ікони і все таке… Ти ніколи цього не любив, й тому ми з тобою цього не обговорювали. Я до християнства, та й взагалі до релігії, по-іншому завжди відносився, і тому часто ображався на твої слова про це.

         Все ж, я не про те хочу говорити.

         Натомість я… впевнений, що повернувши нашу дружбу, в якій ніколи не поставало жодної корисливості, яка була міцніше залізобетону, нам, можливо, хоч і не стане набагато краще, та все ж, хоч щось ми згадаємо…

         Віть, ти пам’ятаєш Родіона?..

         Віктор ледь утримався при тямі. Він приклав руку до набухлої вени на скроні, поглядів ще на Родіона. Боже, як йому тоді стало соромно! Віктор і подумати не міг, що йому ще має стати смішно за те, що його давній друг став ченцем. Ніколи!! Нарешті, найгірше те, що він нічого не може, що він нінащо не здатний, що прикутий до крісла і не здатний як годиться привітати його. Віктор став ту же мить жалкувати за все, що робив перед цим: до нього дійшла думка про розкаяння за те, що сів того літнього вечору в той ідіотський «BMW», що прив’язався до того ріелторського агентства, та взагалі, проклинав все, що сталось з ним після того прощання з Родіоном. Спогад той, мов машина часу, переносив його в час бурної молодості, за яскравою ширмою якої залишилась вічна інвалідність і депресія.

         На поступленні у вищі навчальні заклади вони клялись одне одному, що попри будь-які перешкоди, не забудуть їхньої дружби і ще обов’язково бачитимуться. Ох, славні хлопці! Шуткували за те, як будуть вже старими пердунами попивати хмільне у альтанці, з надокучливими онуками за спиною. Тоді ще такі свіженькі, із легкою щетиною. Розділивши тоді шляхи їхньої дружби, вони не знали, що оця граюча, підліткова сліпота, прикрита колосками височенного жита, приведе їх обох до глибокого урвища, посталого у вигляді дорослого, строго принципового, та що й казати, одноманітного існування. Ось вона – картина сучасності. В цих умовах ми губимо імпресію, не знаходимо милого, прекрасного в найпростішому, бо дуже сильно розчарувались, намагаючись віднайти те в складнішому – у багатстві, врешті-решт, у людях. Адже цим двом хлопцям не треба було більшого для щастя, аніж зібратись з якимись товаришами на березі, та ховаючи полум’я від лісовиків, напекти собі чогось смачного, і споглядати за сонцем, за його невпинним циклом. Між цим вони це забули, й завдяки батьківським настановам стали шукати щастя там, де його, по правді, не існує. Родіон завше добре вчився, але він ні в якому разі не міг навіть подумати, що з цією обізнаністю йому вдасться отримати вічне, пожиттєве щастя. Бог з ними, з примхами тієї долі, бо життя їх занесе куди завгодно, але будучи разом, вони однаково виберуться – проте від часу не сховаєшся! Він привів їх до того самого урвища, і куди вже їм там діватись – вони наївно повірили тим завірянням, що вдоволення людини прийде тільки з грошима, а гроші лиш з відповідної освіти. І так Родіон став сміятись з імпресії, втомлюватись, чуючи на літературних парах, як якийсь митець намагається у своєму стилі передати нестримні відчуття в спостереженні за природою!

         Віктор, сам себе не вже не впізнаючи, розплився в сентиментах. В немічності своїй він оддав волю Родіонові, і той зустрів його, як і годиться. Віктор кивав головою в знак того, що спам’ятав старого друга, і тепер вибрався із того жаху, який окутував його довгий час.

*  *  *