Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Родіон Михайлович безумно вагався, перед тим як вимовити свої слова. Його стримував тільки страх за те, як Віктор відреагує на цю новину – що він став ченцем. Родіону думалось, що оце положення є не кращим від того, у якому опинився його друг – принаймні зрозуміло, що Віктор став на інвалідне крісло точно не по своїй волі, а-от як він доведе, що пішов монастир не тому, що злякався, абощо?

         Надалі вони завели довжелезний діалог на півтори години. При цьому час послуху вже закінчувався, але Родіона ніхто не кликав, не тривожив. Віктор розказував йому свою біографію після їхнього давнього прощання – про все це ми вже мали нагоду розповісти читачам. Він розказував, і неймовірно дивувався з того, що як вони попрощались, пройшло вже ціле покоління, виросли люди, чиє минуле не було більше пов’язано із СРСР, що це якби абсолютне нове суспільство, а їм, старим і немічним, приходиться пасти задніх.

         Віктор також не став змовчувати про те, як опинився на інвалідному кріслі, як вони пристали до Оболонського священника, та що при цьому сестра його завагітніла.

         Родіон, у свою чергу, дуже стисло переказував, чому пішов у монастир, при цьому тільки один раз згадавши Андрія Прокоповича, і то зовсім бігцем. По його словам, у монастир він пішов виключно тому, щоб відірватися від цієї «залізної руки города», та віднайти вихід хоча б у простоті та аскетизмі. З таким плином думок, хоч і не зовсім правдивих, Родіон Михайлович ставив себе у комфортне положення в теперішній ситуації, не змушуючи себе шарітись через відверті, проте ганебні признання.

         Врешті-решт вони стали згадувати ту саму імпресію: мова зайшла про те, як вони раніше легко задовольнялись закутками природи, і якою вона була раніше – трава зеленіша, та й світ, загалом, не такий сірий. «Класика! Вічна історія ветхих стариганів!» – скаже читач. Все ж, якщо тільки подумати, у що їх перетворила доля і час, то дуже легко можна дійти до висновку, що ностальгія – явище не те що часте, але закономірне. З ним приходить усвідомлення, що ми, фізичне тіло, разом із нашою душею, розсипаємось на очах. І саме відчуття, споглядання цього жахливого перетворення, викликає реакцію, яка й зветься ностальгією. Тепер-от Віктор не живе сучасним, а «живиться» минулим, в якому й він сам, і увесь світ є кращим.

         Коли вже пройшла чверть години служби, вони попрощались. Родіон ще перед тим запросив Віктора на весілля, на що той з радістю згодився. Його обличчя взагалі стало сяяти, не дивлячись на те, що з нього, правду кажучи, сходив трупний запах. Про це Родіон Михайлович просто боявся питати – він переживав небувалі враження, знову побачивши найліпшого друга, і тому в словах був ще надто скромним. Тим не менш, навіть будучи не підкованим у медицині, він розумів, що Вікторове тіло розкладається заживо.