Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

Я затримався на хвилину, щоб довідатися про причини метушні; але я мало чого добився від цікавих поселян, які, не звертаючи ані найменшої уваги на мої розпитування, продовжували, безладно штовхаючись, збігатися до готелю; поліцейський із перев’яззю та мушкетом на плечі, що нарешті з’явився в дверях, по моєму знаку наблизився до мене; я попросив його пояснити причину безладу. «Не варте уваги, добродію, – сказав він, – тут перебуває проїздом дюжина веселих дівиць, яких я з товаришами супроводжую до Гавра, де ми повантажимо їх для відправки в Америку.[94] Серед них є декілька краль, це, очевидно, і збуджує цікавість роззяв».

Діставши таке роз’яснення, я вже готовий був рушити далі, як мене зупинили ґвалти якоїсь старої, що вибігла з готелю, заламуючи руки та вигукуючи, що це варварство, що це мерзотність, до якої не можна залишитися байдужим. «У чому справа?» – звернувся я до неї. «Ах! Добродію, увійдіть сюди, – мовила вона, – і переконаєтеся, що від такого видовища серце розривається!». Спонуканий цікавістю, я зліз із сідла, передавши коня моєму конюхові. Насилу пробившись крізь натовп, я увійшов усередину і був уражений справді зворушливим видовищем.

Серед дюжини дівиць, скутих по шестеро ланцюгами, що охоплювали їх навколо пояса, була одна, вигляд і зовнішність якої так мало узгоджувалися з її становищем, що за будь-яких інших умов я сприйняв би її за пані, що належить до вищого класу суспільства. Жалюгідний її стан, брудна білизна та сукня так мало її псували, що її вигляд збудив у мені повагу до неї та співчуття. Вона намагалася, наскільки дозволяли їй кайдани, повернутися так, щоб приховати обличчя від очей глядачів; її зусилля сховатися були такі природні, що, здавалося, викликані почуттям соромливості.

Оскільки шість стражників, які супроводжували купку нещасних, були присутні тут же в кімнаті, я відвів убік їх начальника і звернувся до нього, запитавши, хто ця красуня. Він міг мені дати лише найзагальніші відомості. «Ми взяли її з притулку[95] за наказом начальника поліції, – сказав він. – З усього видно, не за благодійні справи її було ув’язнено туди. Я кілька разів розпитував її в дорозі; вона уперто відмовчується. Але, хоча у мене і немає наказу поводитися з нею краще, ніж з іншими, я про неї більше піклуюся, бо, здається мені, вона дещо достойніша за своїх подруг. Он той молодчик, – додав поліцейський, – може вам більше розповісти про причини її нещастя: він іде за нею від самого Парижа, не перестаючи плакати. Певно, брат, а може, полюбовник».

Я поглянув у той куток кімнати, де сидів молодик. Здавалося, він був занурений у глибоку задуму; мені ніколи не доводилося бачити діткливішої картини скорботи; одяг його був украй простий; але людину з хорошої сім’ї та виховання відрізниш із першого погляду. Я підійшов до нього; він підвівся мені назустріч, і я побачив у його очах, в обличчі, в усіх його рухах стільки витонченості та благородства, що відчув до нього щиру прихильність. «Не турбуйтеся, прошу вас, – сказав я, підсідаючи до нього. – Чи не задовольните ви моєї цікавості стосовно тієї красуні, як мені здається, зовсім не створеної для жалюгідного стану, в якому я її бачу?»

Він ввічливо мені відповів, що не може повідомити, хто вона, не відрекомендувавшись мені сам, але що в нього є вагомі підстави не відкривати свого імені. «Можу вам усе ж таки сказати те, що не є таємницею для цих негідників, – вів далі він, указуючи на поліцейських, – я люблю її з такою непереборною пристрастю, що вона робить мене найнещаснішим із смертних. Я все пустив у хід у Парижі, щоб виклопотати їй свободу; ні проханнями, ні хитрістю, ні силою я нічого не домігся. Я вирішив іти за нею хоч би й на край світу. Я сяду на корабель разом із нею; вирушу до Америки. Але ось межа нелюдяності: ці підлі мерзотники, – додав він, кажучи про поліцейських, – не дозволяють мені наближатися до неї. Я зробив спробу напасти на них відкрито за декілька миль від Парижа. Я змовився з чотирма відчайдухами, що обіцяли мені допомогти за солідну винагороду; але зрадники кинули мене в сутичці та втекли, прихопивши мої гроші. Неможливість досягти чого-небудь силою змусила мене скласти зброю; я прохав стражників дозволити мені хоча би супроводжувати їх, обіцяючи винагороду; жадоба наживи спонукала їх погодитися. Вони вимагали плати щоразу, як надавали мені можливість говорити з моєю коханою. Мій гаманець незабаром вичерпався, і тепер, коли я залишився без грошей, вони стали такі жорстокі, що грубо відштовхують мене, варто мені зробити крок до неї. Всього яку-небудь хвилину тому, коли я насмілився наблизитися до неї, незважаючи на їхні погрози, вони мали нахабство прицілитися в мене з рушниці; я вимушений, аби задовольнити їх пожадливість, рухатися далі бодай пішки і продати тут паскудну шкапу, що слугувала мені дотепер верховим конем».

Хоч як спокійно, здавалося, передавав він мені свою історію, мимовільні сльози котились у нього з очей. Дивною і зворушливою здалася мені ця пригода. «Не вимагаю, щоб ви відкрили мені таємницю ваших обставин, – сказав я йому, – але, якщо я можу бути чимось корисний, охоче пропоную вам свої послуги». – «На жаль! – заперечив він. – Я не бачу навіть слабкого променя надії; мені належить цілком підкоритися суворій долі моїй. Я поїду в Америку; там буду принаймні вільний у своїй любові; я написав одному з друзів, і він надасть мені деяку допомогу в Гавр-де-Ґрасі. Головне утруднення моє в тому, щоб потрапити туди і щоб полегшити хоч скільки-небудь тягар подорожі нещасному цьому створінню», – додав він, сумно дивлячись на свою кохану. «Дозвольте ж мені, – сказав я, – покласти край вашому утрудненню: прошу вас прийняти цю невелику суму грошей; дуже жалкую, що не можу вам допомогти інакше».

Я дав йому чотири золотих непомітно від варти, бо розсудив, що, дізнавшись про цю суму, вони почнуть продавати йому свої послуги дорожче. Мені навіть спало на думку сторгуватися з ними, щоб купити молодому коханцеві постійне право розмови зі своєю коханою аж до Гавра. Поманивши до себе начальника варти, я зробив йому відповідну пропозицію. Він, мабуть, зніяковів, незважаючи на властиве йому нахабство. «Ми, добродію, не забороняли йому говорити з дівкою, – сказав він збентежено, – але він бажав бути біля неї