Читати книгу - "Егоїстичний ген"

Не думайте, до речі, що така схема зростання є чимось тривіальним, у сенсі його неминучості. Будь-яка сумарна крива могла би, звичайно, зростати, навіть якби рівень цитування за рік залишався незмінним. Але на логарифмічній шкалі вона зростала би з поступовим зменшенням швидкості, поки не зупинилася. Жирна лінія вгорі Рис. 3 демонструє теоретичну криву, яку б ми отримали, якби кожного року мали незмінний рівень цитування (рівний дійсному середньому рівню цитування Гамільтона в кількості 37 разів за рік). Цю криву, що затухає, можна порівняти з прямою лінією, що спостерігається на Рис. 2, яка вказує на експонентний рівень зростання. Ми дійсно маємо тут випадок зростання за зростанням, а не незмінного рівня цитування.

По-друге, людям може бути спокусливо думати, що в експонентному зростанні існує щось, якщо й не неминуче, то, принаймні, тривіально очікуване. Чи не відбувається експонентне зростання всього рівня публікацій наукових статей як такого, а отже, й можливостей цитування інших статей? Можливо, відбувається експонентне зростання розміру наукової спільноти. Найлегший спосіб показати, що в мемі Гамільтона є щось особливе — це побудувати графік такого ж самого типу для якихось інших статей. На Рис. 3 також зображені частоти логарифмічного сумарного цитування трьох інших робіт (які, до речі, теж сильно вплинули на перше видання цієї книги). Це книга Вільямса 1966 року «Адаптація та природний добір», стаття Тріверса 1971 року про взаємний альтруїзм, а також стаття Мейнарда Сміта та Прайса 1973 року, де представлена ідея ЕСС. Усі три з них показані кривими, що чітко не є експонентними протягом усього часового проміжку. Проте рівні щорічного цитування для цих робіт також далекі від однорідного і навіть можуть бути експонентними на окремих ділянках. Крива Вільямса, наприклад, є приблизно прямою лінією на логарифмічній шкалі десь із 1970-го, вказуючи на те, що саме тоді вона увійшла у фазу різкого зростання свого впливу.

Я дещо применшив вплив конкретних книг на поширення мему Гамільтона. Тим не менш, постскриптум до цього невеличкого мемічного аналізу наводить на серйозні роздуми. Як і у випадку пісень «Олд Ленг Сайн» та «Рул Британія», ми маємо тут одну явну мутантну помилку. Правильною назвою пари статей Гамільтона 1964 року було «Генетична еволюція соціальної поведінки». В середині й до кінця 1970-х низка публікацій, поміж них «Соціобіологія» та «Егоїстичний ген», помилково називали їх «Генетичною теорією соціальної поведінки». Джон Сегер та Пол Гарві спробували відшукати найпершу появу цього мутантного мему, вважаючи, що це могло би стати чітким маркером (майже як радіоактивна мітка) для відстеження наукового впливу. Вони відстежили його аж до впливової книги E. О. Вілсона «Соціобіологія», виданої в 1975 році, і навіть знайшли деякі непрямі докази такого походження.

В якому б захваті я не був від цієї чудової роботи Вілсона (краще би люди більше читали її та менше про неї), мене завжди нервує абсолютно хибне припущення, що його книга вплинула на мою. Тим не менш, оскільки моя книга також містить мутантне цитування — «радіоактивну мітку» — почало складатись тривожне враження, що, принаймні, один мем таки перейшов від Вілсона до мене! Це не мало б здаватись особливо дивним, оскільки «Соціобіологія» з’явилась у Британії якраз, коли я закінчував «Егоїстичний ген», у той самий час, як я працював над бібліографією своєї книги. Величезна бібліографія Вілсона могла би здатися просто-таки Божим даром, що звільняє від довгих годин скрупульозної роботи в бібліотеці. Тому я був надзвичайно радий, випадково знайшовши серед своїх паперів стару копію бібліографії, що я роздавав студентам на Оксфордській лекції в 1970-му. Адже там чітко писалося: «Генетична теорія соціальної поведінки» — на цілих п’ять років раніше, ніж вийшла робота Вілсона. Побачити якимось чином мою бібліографію 1970-го Вілсон не мав жодної можливості. Й сумнівів бути не могло: ми з ним представили один і той самий мутантний мем незалежно один від одного!

Як же міг статися такий збіг? І знову, як у випадку з «Олд Ленг Сайн», правдоподібне пояснення не доводиться довго шукати. Найвідоміша книга Р. А. Фішера називається «Генетична теорія природного добору». В світі еволюційних біологів ця назва стала настільки звичною, що нам уже складно почути два її перші слова, щоб автоматично не додати третє. Підозрюю, що ми з Вілсоном обидва, мабуть, так і зробили. Такий висновок влаштовує всіх причетних, оскільки ніхто не проти визнати, що на нього вплинув Фішер!

61

«Комп’ютери, в яких живуть меми, — це людський мозок». — Вочевидь, можна було передбачити, що створені людиною електронні комп’ютери теж рано чи пізно стануть носіями самореплікуючих частин інформації — мемів. Комп’ютери дедалі тісніше об’єднуються у складні й заплутані мережі обміну інформацією. Багато з них у буквальному сенсі з’єднуються між собою проводами для обміну електронною поштою. Інші діляться інформацією, коли їхні власники передають один одному гнучкі диски. Це просто ідеальні умови для процвітання та поширення самореплікуючих програм. Коли я писав перше видання цієї книги, то був достатньо наївним, аби припускати, що небажаний комп’ютерний мем може виникнути лише шляхом випадкової помилки при копіюванні правильної програми, та вважав це малоймовірним. На жаль, то був час невинності. Сьогодні користувачі комп’ютерів по всьому світі вже добре знайомі із загрозами епідемій різного роду «вірусів» та «хробаків», навмисно розповсюджуваних зловмисними програмістами. Як мені стало відомо, мій власний жорсткий диск протягом минулого року був заражений двома різними вірусами, і це є доволі типовим серед тих, хто користується комп’ютером постійно. Не називатиму конкретні віруси, аби не принести дрібного підлого задоволення їхнім дрібним підлим авторам. Я кажу «підлим», бо вважаю, що з морального боку їхня поведінка нічим не відрізняється від поведінки якогось техніка в мікробіологічній лабораторії, який навмисно заражує питну воду та викликає епідемію, щоби посміятися з людей, що захворіють. Я кажу «дрібним», бо ці люди дуже дрібно мислять. Не треба бути особливо розумним, аби створити комп’ютерний вірус. Зробити це може будь-який хоч трохи компетентний програміст, а таких програмістів у сучасному світі хоч греблю гати. Я й сам один із них. Я навіть не збираюсь пояснювати, як працюють комп’ютерні віруси. Це надто очевидно.

Складніше зрозуміти, як з ними боротися. На жаль, деякі дуже фахові програмісти змушені витрачати свій коштовний час на написання програм із виявлення вірусів, програм імунізації і т. д. (аналогія з медичною вакцинацією, до речі, дивовижно близька, аж до введення «ослабленого штаму» віруса). Небезпека в тому, що ця «гонитва озброєнь» лише набиратиме сили, коли кожному успіхові у протидії вірусам протиставлятимуться контруспіхи у створенні дедалі новіших вірусних програм. Досі більшість антивірусних програм писались альтруїстами та надавались людям у вигляді безкоштовної послуги. Але я передбачаю розвиток цілої нової