Читати книгу - "Нафта"

моря не роздивитись, світло те набувало страхітливих обрисів пробоїн та дірок, крізь які воно проникало всередину, опускаючись, втім, додолу легко й втішливо: це справжнісіньке відновлення життя (яке, правду кажучи, ніколи не переривалось). Та де ж поділися червонуваті вулиці, які простягалися навколо, де височіли малоповерхівки часів короля Умберто І й високі галереї, по яких були прокладені щільно вмощені в бруківку трамвайні колії? Хіба, може, від вибуху зрівнявся із землею увесь квартал навколо вокзалу?

Нотатка 111

ГОДОАРИ

(Продовження)

Карло нахилився, обережно, як зазвичай нахиляється людина, яка сидить на купі уламків, тремтячи, переліз через них, і нарешті йому вдалося підійти до пробоїни й визирнути на вулицю. Власне, міста вже не було. Будівля вокзалу здіймалася над безкрайньою пустелею, достоту як прадавня церква, від якої зосталась лише самотня руїна, поросла кропивою та заллята сонцем.

Карло насилу переліз через підвіконня величезного розтрощеного вікна, від якого лишилась лише велична убогість арки, яку зруйнували віки.

Пустеля перед очима Карло була ніби зеленим вересковим пустищем, де то тут, то там виднілися насипи чи невеличкі ліси під зруб, укриті тонкою вільхою чи обідраною жовтою акацією. Повсюдно все поросло вицвілою густою травою, не було й сліду доріг чи стежинок.

Роками нічого не жалося й не косилося; окультурена рослинність або ж зникла повністю, або ж була нечастою, а от дикі рослини, парості кмину, ххх, ххх, вижили й стали густими-густими, стебло у них стало твердим, ніби закам’яніло.

Карло пішов у глиб П’ємонтської рівнини, саме туди, де були гори, що заступали шлях, здіймаючись, сірі чи блакитнуваті, ніби хмари та небо. Лише біла смуга снігу окреслювала їхні обриси, відрізняючи їхні хмарні силуети від хмарного, трохи прозорішого літнього неба.

Карло поволі йшов уперед; земля перед ним ставала не такою убогою та сухою: можливо, десь неподалік знову виходила на її поверхню вода, яка тепер, не стримувана греблями, дійшовши сюди попід землею з льодовиків з молочнистихa[320] гір, розливалася рівниною, й та вкривалася зеленню.

Нотатка 112

ГОДОАРИ (III)

Одначе тією вкритою зеленню місциною було важче йти. Тепер це вже була не пустеля, а савана, закрайок лісу. Ноги плутаються у густій траві, за якою не видно ані землі, ані бруду. Навколо чимраз густішими стають невеличкі ліси під зруб: бузина із сухим, цупким листям та ламким гіллям, ожина, дика смоківниця; часом у низині, порослій травою, яка ще буйніше розрослася на драглистій землі, часом на якихось узвишшях, які мають такі правильні обриси, що здається, ніби колись вони були греблями. Незважаючи на те, що кожна травинка, кожен листочок були знайомі й навколо не було жодного дерева, яке б людина, яка жодного разу не ступила за межі Паданської рівнини, не знала все своє життя, сонце й тиша розсипали на все це щось дике й жаске. А там, де дерева росли щільніше, оточені сухими кущами, які ніби живилися не водою, а сонцем та повітрям, цикади просто навісніли, а не стрекотали. Стоголосся їхнє було дзвінким, одноманітним, оглушливим і величним, як у пшеничних полях чи на бережках струмків неподалік Афін, де тринадцять століть тому по обіді гуляли Сократ і Федр. Врешті-решт, пташки теж стали повноправними господарями небес та рослин. Часом їх було настільки багато, що здавалося, ніби небо перетворилось на мурашник. А наземні мешканці — на землі: плазуни, ящірки, равлики, скарабеї, мухи. За перепоною із огорож, які здавалися мармуровими, поміж кипарисами, обплетеними плющем із блакитними дзвіночками, та випадковими паростями низеньких чишкунів[321] була канава, що наповнювалась від глибокого зеленого джерельця, яке було прозорішим за кришталь; у тій гущавині сонячні промені падали навкіс, і на воді та по бережку з’являлися залиті світлом плями. До круглої калюжки з водою злетілися сотні бджіл, вони пилиa[322]. Ніби гомерівське джерело. А може, його бачили ще хитрі очі Салімбене Пермського[323]. Певна річ, колись давно якийсь мандрівник проходив тут, та пам’ять про нього вже давно минула, як і про безліч інших таких знайомих речей. Утім, жодного сліду, що хтось тут ходив, не було. Єдиними ознаками життя були оті золотаві бджоли над застояною й трошки смердючою калюжею.

Нотатка 113

ГОДОАРИ (IV)

Потім знову починалася савана, в якій росли колись культурні тополі, котрих ставало дедалі більше, аж поки з них не утворився цілий дикий ліс. Проте у цьому лісі поміж дерев можна було навіть бігати, адже трава там була низенька й негуста, а земля — тверда. Довгі гладенькі стовбури, огорнуті сонячними променями, які вже трохи стелились по землі, відкидали на килим сухого листя довгі й тонкі тіні, що ставали дедалі щільнішими.

Та щойно закінчився тополиний гай, осьдечки знову рівнина; але вже не така зелена, майже гола, як тоді скраю, біля руїн вокзалу. Трава стала жовтуватою й жорсткою, зате пахучішою: пахло кмином, ромашкою та м’ятою. Трав’яний покрив ставав дедалі рідшим, залишаючи лише тверду й кам’янисту землю.

Допоки на обрії, за скупченнями тих-таки дерев, з’явився, ніби пустка, рівнесенький простір під неозорим яскравим обрієм, що тікав під темне й огорнене хмарами підніжжя гір. Це була річка, чи, точніше кажучи, широчезний струмок, завширшки щонайменше кілометр, якась геть уся біла від яскравої чи білої, як яйце, чи рожевої або сірої гальки, яку щойно принесло водою з гір.

У тій усипаній галькою пустці текли струмки води, які часом розгалужувалися, а часом знову стікалися в один; вода в них була бірюзова, лише зрідка набуваючи темнішого відтінку на глибині чи у заглибинах, залишаючись, втім, ідеально чистою, настільки прозорою, що на дні можна було розгледіти камінці.

У безмежному кам’янистому просторі, облямованому удалині прозорою запоною з дерев та кущів, які здалеку здавались маленькими, поміж стрімких зелено-блакитних ххх росли кущі з різким ароматом: вербові прутики, вкриті прожилками, майже лискуче-червоні, в їхній тіні, на клаптику запиленої землі, росли жовтенькі квіточки, найубогіші та найцінніші з творінь літа, яке у цій безмежній обмілині завжди давало відчути на собі його хоч і останній цього року, але пекучий жар.

Нотатка 114

ГОДОАРИ (V)

За обмілиною знову розпочалися магреди[324], які під низовими сонячними променями чітко підкреслювали лінію небосхилу на тлі далеких-далеких тьмяних прямовисних гір. Тиша, якщо взагалі це можна було назвати тишею через стрекотіння цикад, яке дратувало не менше за стрекотіння ластівок чи щебетання решти птахів, була непроникною. Не було жодної ознаки, що десь є жива людина.

Аж ось несподівано показалась прим’ята трава: безсумнівно, це