Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Потрощив на дрізки.

— Це ж ти сьогодні врятував мені життя… А хто ж ти є?

— Приставляка… мандрівний лицедій. Штукар.

— А ще?

За нього відповів єпископ:

— Спудей преславної Братської в Києві академії.

— Це світоч науки для всього слов’янства.

— Атож! — радо погодився владика, бо мова йшла про академію, де вчився колись і він сам.

Взявши в Романюка один з приготованих примірників його відозви до простих людей України, Тиміш Прудивус читав і перечитував цей твір знаючого гуцула. Потім сказав:

— Читатиму людям по всій Україні… І в Києві теж!

— Але як же ти пройдеш до Києва? — спитав Романюк у спудея.

— Отак ось, доміне: навпростець! — посміхнувся Прудивус.

— Крізь самісіньке пекло?

— Все, що треба знати про пекло, — лукаво повів вусом Тиміш, — я вже в академії вивчив. Тож дорогу знайду.

— До пекла чи до академії? — посміхнувся Романюк.

— До академії — крізь пекло війни! Сьогодні вночі я рушаю, — і він уклонився владиці, Романюкові й Мамаєві. — До Києва йду, — обняв він пошарпаного в бою молодого сотника Михайлика. — Прощавай, соколе! — і він здалеку вклонився, мандрівний лицедій, і рідному своєму місту Мирославу, з яким було так жалко розлучатися в скрутну хвилину. — Іду до Києва! — І так уже хотілося йому про той свій Київ розповісти кожному, що й сам не стямився спудей, як заспівав:

Стоїть золотоглавий

Наш Київ у садах,

Як Рим, достойний слави,

Аж на семи горбах.

Він знав і гніт Батиїв,

І напади Литви,

Але ніколи Київ

Не схилить голови.

Вельможна Польща-пані

Готує нам ярмо,

Та ми, як при Богдані,

їй одкоша дамо.

Наш Київ знаменитий

За все миліший нам:

Там єсть і аква віта,

Там є й науки храм.

Арма вірумкве кано —

Я славлю вояків, —

Великому Богдану

Присвячую я спів.

Нам крук очей не виїв,

Ми сильні, аки льви, —

В віках цвістиме Київ,

Як рідний брат Москви!..

І цей баламутний спудей мрією своєю вже перелітав туди, до Києва, до рідного брата Москви, до струмисто-лукуватого Дніпра…

14

Гнат Романюк дослухався до співу Тимошевого та й думав: чи не з його, бува, послання до черкасів зронилась перша іскорка, що зараз породила полумінь цієї пісні?..

Хтось його взяв за плече, і Романюк обернувся, впізнав Юрка, того русявого покутянина, що його, зв’язаного, напував водою з гарбузової конвиці.

— Слухайте-но, ваша мость, — шанобливо звернувся Юрко.

— Що, синку?

— Дайте й нам того листа… Додому понесем. До Карпат.

— Мемо читати в храмах, — додав старий гуцул у розпанаханому шаблею кептарику, що з його дір, між барвистими візерунками, стирчала вовна. — Щоб і там наші знали щиру правду.

— Мемо читати на базарах, по ярмарках…

— А ви хіба письменні?

— Все вивчимо напам’ять.

— Схоплять з таким листом шляхетські посіпаки, буде найлютіша смерть.

— Слава Йсу!

Всі на мить принишкли.

Сивий Романюк поспитав:

— Як ви сюди потрапили?

— З Коломиї причвалали, з Косова… з Хуста. Ближче до Дніпра, до Січі.

— Чимало йшло таких і через Київ, — обернувся Гнат Романюк до архієрея. — Бачив я сам, як однокрилівці з поляками, заскочивши в дорозі втікачів, рубали впень, дітей хапали, тягли кудись дівчат… — І старий, заплющившись, замовк, неначе знов йому привидівся той жах.

Слухавши мову Романюка, владика зразу думав тисячу дум, як те й мусило бути з полководцем у скрутну годину війни, — зразу тисяча дум, як шершні, жалили його, зразу тисяча дум дзижчали над душею, тисяча дум: і про долю людей, втікачів од наруги шляхетської, що прибували сюди з усієї Вкраїни, наддніпрян, полтавчан, подолян, галичан, про долю тих людей, які не сплять тепер ночами по всій черкаській стороні, про долинян, що боронять свій город, довіривши своє життя розсудові мирославського владики, тисяча дум, тисяча дум — про тих людей, що є, про тих людей, що будуть, про долю всього народу, про долю Вкраїни-матері — з-поза Карпат аж за Донець, — тисяча дум, збуджених всіма прикростями війни, запалом бою, холодіючими тілами товариства, що наклало головами в цім бою, тисяча дум, збуджених турботою про перемогу правого діла, збуджених і піснею Прудивуса, піснею про Київ — рідного брата Москви.

Козак Мамай також задумався.

Був мовчазний і збентежений мислями, що тнули і його, наче спасівські оводи румака.

Ніби й не чув Мамай усіх тих шумів, якими бриніло чорне від крові поле, не зважав і на Песика Ложку, що тицяв носом у коліно, намагаючись привернути до себе увагу, не помічав і пораненого Білогривця, котрий штовхав Мамая в спину лобом, щоб той якого-небудь зілля приклав йому до рубаної рани, щоб витяг з холки опірену татарську стрілу, по якій також стікала цівка крові.

— Про що задумався, Мамаю? — штовхнув його єпископ.

— Про те ж, про що й ти…

— Чи не пора нам до міста? — поспитав владика.

— А пора, — погодився Мамай і обернувся до свого коня.

На хвильку він біля нього затримався, виплутуючи з гриви влучну татарську стрілу, до якої чиєюсь рукою прив’язаний білів дбайливо згорнений папірець.

— Листа, бач, прислали мені однокрилівці, — кивнув козарлюга і розгорнув папірця.

Там було кілька слів.

— Що там? — поцікавився єпископ.

— Прочитай, — і запорожець простяг владиці таємниче послання.

Єпископ прочитав:

— «Щоб тебе знищити, зруйнуємо все місто. Ціна зняття облоги: твоя, Мамаю, голова! Нехай мирославці подумають. Ad majorem Dei gloriam…» Для вящої Божої слави, — переклав сам собі єпископ. — Девіз єзуїтського ордену!

— У мене з ними давні розрахунки, — сказав Мамай і скочив на коня.

— Ти що надумав? — стурбовано спитав єпископ. — Чи не вдовольнити їхні домагання?

— Ані подобини!

Вони вихором мчали до міста, і кониченько єпископа ледве встигав за пораненим Білогривцем-Добряном.

15

— Куди це вони — так шпарко? — звідався в Прудивуса гармаш Олексій Ушаков, ставний курянин, дядечко років за тридцять, який давненько вже оселився неподалік од Мирослава, по той бік озера, при найвужчій горловині, жив там собі, кушніруючи та шевцюючи, а тепер порався біля своєї в бою підбитої венеційської гармати і тоскно поглядав за Красавицю, де мріла свіжа стріха його хатки, в котрій лишилася в таку лиху годину гармашева сім’я. — Куди це вони так поспішають? — повторив Ушаков. — Чи не сталося знов чого-небудь?

— Хіба в них мало клопоту! — неуважно зітхнув Прудивус.

Він скрушно оглядався туди й сюди, чи не побачить десь батенька, бодай здалеку, бо після бою він чомусь досі його ніде не стрів.

— У всіх у нас — один клопіт, — зітхнув і москаль. — І в кожного — свій! — І він,