Читати книгу - "Сестра Керри"

Нарешті він мусив визнати, що йому кінець. Ця думка опанувала його після довгої низки безуспішних волань, на які перехожі знов і знов відповідали відмовою — і кожен поспішав відсунутись подалі від нього.

— Подайте, що можете, благаю вас, пане! — звернувся він востаннє.— Богом вас прошу, поможіть, я конаю з голоду!

— Відчепися! — відповів перехожий, що сам був не з багатих. — Ні чорта ти не вартий! Нічого я тобі не дам!

Герствуд сховав почервонілі від холоду руки в кишені. Сльози набігли йому на очі.

«І справді,— сказав він сам собі.— Я тепер нічого не вартий. Колись було не те. Тоді я мав гроші. Треба кінчати».

Із смертю в душі він звернув до Бауері. Що ж, і до нього люди відкривали газ і вмирали. Чом би йому не зробити те саме? Герствуд подумав про одну нічліжку, де за п’ятнадцять центів здавалися маленькі окремі кімнатки з газовим ріжком, ніби спеціально пристосовані для цієї мети. Але тут-таки він згадав, що в нього немає п'ятнадцяти центів.

По дорозі він набрів на добре вдягненого, свіжо виголеного добродія, який виходив з першорядної перукарні.

— Як ваша ласка, подайте що-небудь! — наважився звернутись до нього Герствуд.

Джентльмен обвів його поглядом і почав шукати в кишені десятицентовика, але не знайшов там нічого, крім чвертаків.

— Ось, маєш, — сказав він, простягаючи одного з них, аби відкараскатись від жебрака. — А тепер забирайся!

Герствуд пішов далі задумавшись. Вигляд великої блискучої монети трохи втішив його. Він пригадав, що хоче їсти і що за десять центів може мати постіль. І думка про смерть тим часом забулась. Смерть здавалася бажаною тільки тоді, коли він не зустрічав нічого, крім образ.

Одного разу в середині зими настала люта холоднеча. Перший день був сірий і холодний, назавтра пішов сніг. Герствудові не щастило: за цілий день він випросив тільки десять центів, та й ті витратив на їжу. Надвечір він опинився на розі Бульвару і Шістдесят сьомої вулиці, звідки повернув у бік Бауері. Незмірна втома опанувала його. Весь день невгамовна потреба руху гнала його з місця на місце, і тепер він ледве волочив мокрі ноги, човгаючи підошвами по тротуару. Комір старого, тонкого піджака був піднятий, продавлений котелок насунувся так глибоко, що відгинав почервонілі вуха, а руки він ховав у кишені.

«Піду на Бродвей», — раптом вирішив він.

Коли Герствуд дійшов до Сорок другої вулиці, світлові реклами вже яскраво палали. Юрби людей поспішали обідати. На кожному розі за освітленими вікнами ресторанів виднілися веселі компанії. В усі боки мчали екіпажі й переповнені трамваї. Краще б він і не приходив сюди такий стомлений і голодний. Надто вже кричущий був контраст, — навіть у його затьмареному мозку прокинувся спогад про кращі часи.

«До чого це все? — знов майнула думка. — Моя гра вже скінчена. Досить з мене!»

Люди озирались на цю жалюгідну, незграбну, хитливу постать. Полісмени проводжали його поглядом, стежачи, щоб він не просив у перехожих. Він раптом спинився, бездумно і безцільно, і втупив очі у вікно розкішного ресторану, над дверима якого сяяла світлова вивіска. За великими дзеркальними вікнами виднілося золоте й пурпурне оздоблення, пальми, білі скатертини, блискучий кришталь та безжурні люди за столиками. Хоч як потьмарився розум Герствуда, голод розбудив його. Він скам’янів, не відриваючи безтямного погляду від вікна, а краї його обстріпаних штанів мокли в калюжі.

— Їжте! — пробурмотів він. — Так і слід, їжте! Більше нікому нічого не треба…

Його голос став ще тихший, і він уже забув, про що тільки-но думав.

— Та й холодно ж, — прошепотів він. — Страшенно холодно…

На розі Бродвею і Тридцять дев’ятої вулиці електричними вогнями палав напис: «Керрі Маденда з трупою «Казино». Цей сліпучий напис осявав весь мокрий, заліплений снігом тротуар. Яскраве світло привернуло Герствудову увагу. Він звів очі і побачив афішу у великій золоченій рамі, де Керрі була зображена на весь зріст.

Якусь мить Герствуд дивився на неї, шморгаючи носом і сіпаючи одним плечем, немов воно свербіло. Від знесилення думки його плутались.

— Це ти, — вимовив він нарешті, звертаючись немов до самої Керрі.— Я був не досить добрий для тебе, так? Хе-хе!

Він довго силкувався зв’язати думки докупи, але для нього це вже було неможливе.

— У неї — багато… — забурмотів він знову, думаючи про гроші.— Нехай дасть і мені!

Він повернув до бічних дверей, але тут же забув, що мав на думці, і спинився, засуваючи глибше в кишені замерзлі руки. Раптом згадав. Вхід за куліси! Ось що!

Він підійшов до дверей і переступив поріг.

— Чого тобі? — спитав служник, здивовано витріщившись на нього.

Бачачи, що Герствуд стоїть на місці, він наблизився і почав його виштовхувати зі словами:

— Іди геть звідси!

— Я хочу бачити міс Маденда, — сказав Герствуд.

— Он як? — перепитав той, аж розважений. — Іди геть звідси, — повторив він, далі виштовхуючи Герствуда, який не мав сили опиратись.

— Я хочу бачити міс Маденда, — намагався він пояснити, поки його випихувано на вулицю. — Я нічого… Я…

Служник дав йому останнього стусана і зачинив двері. Герствуд посковзнувся і впав у сніг. Падаючи, він ударився, і в ньому прокинулось невиразне почуття сорому. Він заплакав, безтямно лаючись.

— Проклятий! Собака! — бурмотів він. — Пес старий! — Він обтер болото зі свого подертого піджака. — Я… я колись наймав таких, як ти!

Тоді в ньому спалахнула шалена лють на Керрі,— лють і обурення; потім спогад про неї згас.

— Вона повинна дати мені хоч на харчі,— бурмотів він. — Вона повинна!

Він знов повернув на Бродвей, без мети й надії на щось, і поплентався, плачучи, жебраючи, щохвилини гублячи слід думок, які хаотично зринали в його розладнаному мозку.

Через кілька днів, похмурого холодного вечора, Герствуд дійшов остаточної ухвали. Уже о четвертій годині над містом почав густішати присмерк. Ішов густий сніг — дрібний, колючий; вітер гнав його довгими тонкими смугами. Він вистелив вулиці холодним, пухнастим килимом на шість дюймів, а кінські копита й ноги людей перетворили його в брудне темне місиво. По Бродвею пробиралися люди в теплих пальтах, з парасольками. По Бауері чалапали люди з піднятими комірами й шапками, насунутими на самі вуха. По першій з цих двох артерій міста діловики й приїжджі простували до комфортабельних готелів. По другій— юрби змерзлих блукачів брели повз убогі крамнички, в глибині яких уже блимали лампи. Ранні вогні горіли і на трамваях, гуркіт яких приглушувала пухка шкуринка, що налипла на колеса. Усе місто ніби загорнулось у