Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Ще раз на приступ! Не наважуються. Знов падають ядра, вороги ведуть підкопи. А ми й собі також, бо знаємось на цьому не згірше за них. Під ними, під ними запаліть ґноти! Сюди, сюди, зараз побачимо цікаве видовисько! Чотириста іспанців злітає в повітря. Це ще не шлях до вічного вогню. О, це лише гарний танець під срібний спів наших дзвонів, під веселу музику їх передзвону.

Вороги і гадки не мають, що принц дбає про нас, що кожного дня приходять надійним шляхом валки з зерном, порохом; хліб для нас, порох на них. Де їхні шістсот німців, яких ми потопили й побили в Гарлемському лісі? Де одинадцять їхніх знамен, які ми в них захопили, шість гармат і п’ятдесят биків? Ми мали раніше один пояс мурів, тепер маємо їх два. Навіть жінки б’ються. Кеннан стоїть на чолі цього хороброго загону. Приходьте, кати, ідіть по наших вулицях, то вам діти попідрізують жили під колінами своїми ножиками. Дзвоніть, дзвони, пробийтесь веселим співом крізь густу заметіль!

Але щастя не з нами. Флот гезів розбито на Гарлемському озері. Розбито і військо, що Оранський нам послав на підмогу. Стоять сильні морози. Підмоги не буде. І все-таки п’ять місяців тримаємось ми, тисяча нас проти десяти тисяч. Треба якось домовлятися з катами. Та чи захоче ж слухати про якісь переговори отой виродок кривавого герцога, коли заприсягся нас вигубити? Хіба виступити всім озброєним воякам — вони прорвуться. Але ж коло брам жінки, вони бояться, що їх покинуть самих захищати місто. Не дзвоніть більше, дзвони, не кидайте в густу заметіль своїх веселих пісень!

Ось і червень, пахне сіном на луках, жита золотіють на сонці, співають пташки. П’ять місяців ми голодуємо. Місто в жалобі. Ми всі вийдемо з Гарлема, аркебузьєри — на чолі, щоб прокласти дорогу, жінки, діти, магістрат за ними, під охороною піхоти, яка стерегтиме пролом. Аж ось лист, лист від сина кривавого герцога! Що в ньому — смерть чи рятунок? Ні, життя для всіх, хто лишився в місті. О несподівана ласка! А може, то підступництво? Чи заспіваєте ви ще коли-небудь, веселі дзвони? Вороги входять у місто.

Уленшпігеля, Ламме і Неле, перевдягнутих у форму німецьких солдатів, замкнули разом із німцями — всього шість сотень — в монастирі августинців.

— Ми помремо сьогодні, — сказав нишком Уленшпігель до Ламме і пригорнув до грудей Неле — вона вся аж тремтіла від страху.

— О жіночко моя! Я вже більше не побачу тебе, — бідкався Ламме. — А може, наш німецький одяг врятує нам життя?

Уленшпігель похитав головою на знак того, що він не вірить у милосердя ворога.

— Погрому наче не чутно, — мовив Ламме.

Уленшпігель відповів:

— Згідно з умовою, городяни відкупились від погрому й різанини за двісті сорок тисяч флоринів. Сто тисяч вони повинні заплатити через дванадцять днів, а решту через три місяці. Жінкам наказано сховатися в церквах. Катюги, безперечно, думають почати різанину. Чуєш, як збивають ешафоти, ставлять шибениці?

— Ах! Ми загинемо! — вигукнула Неле. — Ой, як же хочеться їсти!

— Атож, — озвався нишком Ламме до Уленшпігеля. — Кривавий виродок сказав: якщо ми охлянемо з голоду, то будем покірніше йти, коли нас поведуть на страту.

— Як же хочеться їсти! — вигукнула Неле.

Ввечері прийшли іспанські солдати і принесли по хлібині на шістьох.

— Триста валлонських солдатів повішено на ринку, — розповіли вони. — Надходить, ваша черга. Гезів завжди женили з шибеницями.

Другого дня вони знову принесли по хлібині на шістьох і сказали:

— Четверо багатих городян скарано на горло, двісті сорок дев’ять солдатів зв’язано по два і кинуто в море. Цього року жирні будуть краби. Ну, а ви щось не погладшали, відколи вас тут замкнули, з сьомого липня. Ви ж нідерландці, відомі п’янюги й ненажери. А нам, іспанцям, досить і двох фіг на вечерю.

— Чи не тому, — відповів Уленшпігель, — і вимагаєте ви від городян, щоб вас годували чотири рази на день і давали м’ясо, птицю, сметану, вино, варення; щоб давали молока вмочити mastacho[231] і вина мити копита коней?

Вісімнадцятого липня Неле сказала:

— У мене мокрі ноги. Чого б це?

— Кров аж під нас підтікає, — відповів Уленшпігель.

Ввечері солдати принесли знову по хлібині на шістьох і сказали:

— Де не вистачає мотузків, там працює меч. Триста солдатів і двадцять сім городян, що надумали тікати з міста, любенько пішли тепер гуляти до пекла зі своїми головами в руках.

Другого дня кров знову потекла в монастир. Прийшли солдати, але хліба не принесли, як звичайно, а, подивившись на в’язнів, сказали:

— П’ятсот валлонців, англійців і шотландців, яких учора скарали на горло, були не такі здохляки, як ви. Ви, звісно, дуже голодні, але кому ж і вмирати з голоду, як не гезам?

Бо й справді, зблідлі, худі, змарнілі, аж сині від холоду, вони схожі були на привидів.

Шістнадцятого серпня, надвечір, о п’ятій годині, прийшли солдати і, регочучи, почали роздавати їм хліб, сир і пиво.

— Це передсмертний бенкет, — сказав Ламме.

О десятій годині підійшло чотири загони іспанців. З наказу капітана відчинили монастирську браму, поставили в’язнів по чотири в ряд і наказали йти за барабанщиками й флейтистами до місця, де їм накажуть зупинитися. Деякі вулиці були червоні від крові. Так вони йшли до Поля шибениць.

Скрізь на луках червоніли калюжі крові. Кров було видно і навколо мурів. З усіх боків хмарами зліталося вороння. Сонце сідало в туман, але небо ще було ясне, і тільки де-не-де у височині несміливо засвічувались перші зірочки. Раптом почувся жахливий лемент.

— Це виють гези у фортеці Фейке, за містом, їх наказано заморити голодом, — пояснили солдати.

— Ми також… також помремо, — сказала Неле і заплакала.

— Попіл б’ється в мої груди, — сказав Уленшпігель.

— Ах! — зітхнув Ламме і став навмисне говорити по-фламандському, бо конвоїри не розуміли цієї гордої мови. — Ах, якби ж мені була змога схопити цього кривавого герцога, я примусив би його жерти всі оці мотузки, шибениці, плахи, кобили, тягарі, чоботи доти, доки б не луснув! Я примусив би його вижлуктати всю пролиту кров, щоб йому все боком вилізло, щоб