Читати книгу - "Шлях Абая"

Гості допивали чай, коли Айша, яка сиділа коло самовара, біля самих дверей, почула шум.

— Рідненькі мої! — Вона кинулася до надвірних дверей і швидко замкнула їх.— Уже добралися лиходії!

Ту ж мить у двері несамовито затарабанили кулаками, загрюкали ногами. Айша відставила самовар до печі, обняла й затулила собою перелякану Макен. Чоловіки озброїлися чим попало.

— Відчиняй, поки живий! — загримав голос оскаженілого Даїра.— Інакше пощади не буде!

— Всіх до одного виріжемо! — несамовито горлав Корабай.

Нападаючі навалилися на старі двері, вони жалібно заскрипіли на іржавих петлях.

Абди стискав у руках березовий шокпар, яким ще вчора товк тютюн. Абен озброївся залізним шворнем від воза; силач Муха намірявся бити нападаючих обухом сокири, а Дармен — мідним товкачиком від ступки. Тільки Альмагамбет, недолугий і боязкий, сподівався більше на допомогу аллаха, ніж на свої слабкі сили. В очах його застиг жах, він метушився по кімнаті і шепотів молитви.

А нападаючі все натискували, ось уже тріснула нижня петля дверей — було ясно, що зараз вороги увірвуться до хати. Абен вирішив від оборони перейти до нападу і широко відчинив двері.

Люто галасуючи, Корабай і Даїр пустили в хід нагайку і дрючка. Але Даїрову нагайку зустрів залізний шворінь Абена, а Абди з розмаху так ударив Корабая по плечу важким шокпаром, що торговець аж зігнувся в три погибелі. Він виповз із сіней перший, а за ним і Даїр, підтримуючи здоровою рукою перебиту, огидно лаючись і вигукуючи пусті погрози: «Знищу!», «Вигублю!», «У землю зажену!» Решта п’ять жигітів, озброєні самими нагайками, побачивши в руках супротивників сокиру, дрючка і залізний шворінь, розгубилися. Осмілілі від першої перемоги, Абен, Абди і Муха виштовхали їх за ворота. Жигіти кинулися вздовж вулиці. Біля самісіньких воріт Абди сильним ударом у зад збив Даїра, і той, застогнавши від болю, брязнув на курну землю.

Альмагамбета, який тремтів зі страху, Дармен притягнув до коня і підсадив його в сідло:

— Мчи до Даніяра по Абіша і Какитая! Однаково від тебе тут ніякої користі нема!

І, відчинивши ворота, він випустив Альмагамбета з двору. Отже, перший напад було з честю відбито. Перемога влила в серця захисників віру в свої сили, вони сміливо готувалися відбити і другий напад, добре знаючи, що вороги не заспокояться. Великий, атлетичного складу Муха виявився гідним товаришем Абди і Абена, він легко підкидав сокиру, підхоплюючи її сильними спритними пальцями за руків’я.

Але, хоч почуття боязкості зникло у них остаточно, заходів безпеки треба було все-таки вжити. Віконниці, що виходили на вулицю, були завчасно закріплені на болти. Вороги під час першого нападу зовсім забули про вікна, зосередивши всю свою увагу на воротях і дверях, які надійно оборонялися захисниками.

Коли настало затишшя, Абен послав Дармена в дім і сказав:

— Заспокой жінок, скажи, щоб вони не лякалися! І стеж добре за вікном, що виходить на вулицю.

Вручаючи Дармену гостру наточену сокиру, він додав:

— Коли життя висить на волосині, відступати не можна! А то загинеш!

У той час, коли в Абеновій хаті відбувалися ці події, Абіш і Какитай побували з пррханням Макен у канцелярії повітового начальника, ояза, і тепер ішли в окружний суд. До голови суду Абіш вирішив зайти сам. Він залишив Какитая на вулиці, на сходах під’їзду, і тут знайшов його Альмагамбет, який довідався від Даніяра, куди пішов Абіш.

— Отбай, чого ти тут стоїш? — закричав він на весь голос.— Наших убивають у затоні! Мерщій туди, можливо, вони ще живі!..

Какитай зблід і кинувся пагору широкими сходами.

— Чекай на мене тут! — на ходу крикнув він Альмагамбету і зник за дверима суду. Той провів Какитая очима і, обернувшись, несподівано побачив Баймагамбета, який підходив до нього. З його суворого обличчя і насуплених брів було видно, що й він приніс недобру вість.

— Я був у Даніяра, — буркнув Баймагамбет. — Він наказав шукати Абіша в суді.

Замкнутий від природи, Баймагамбет був дуже скупий на слова, недарма його називали секретною скринею Абая. Віп навіть Айгерім, Абасвій дружині, не передавав жодного слова, почутого від хазяїна. Альмагамбет знав, що з Баймагамбета слова не витягнеш, і не розпитував його.

За кілька хвилин на порозі окружного суду з’явилися Абіш і Какитай. Вони кинулися до Баймагамбета.

— Які новини?

— Що привіз від батька?

Баймагамбет витягнув з нагрудної кишені згорнутого вдвоє листа і подав його Абішу. Какитай став поряд з Абішем, і вони разом прочитали коротку записку: Абай сповіщав про нову сварку з Уразбаєм і попереджав про небезпеку, яка загрожує Дармену і Макен. Немов передбачаючи наступні події, він запитував Абіша:

«Де влаштувалися молодята? У казахському домі їм важче сховатися. Чи не пошукати їм пристановища в російській родині, до того ж якнайшвидше? Обов’язок дружби, про який я писав тобі в учорашньому листі, зобов’язує нас докласти всіх зусиль, щоб зберегти життя Дармена і Макен…»

Лист закінчувався рядками, написаними тремтячою рукою:

«Сьогодні одвічний ворог мій образив мене і пробував залякати. Тепер залишається одне — виступити на боротьбу з лиходієм, не шкодуючи ні крові, ні життя».

Абіш замислився: що могло довести його урівноваженого батька до такого страшного гніву? Коли Баймагамбет розказав, що вночі від Уразбая приїздили Єсентай і Сейсеке, Абіш уявив собі, яка гостра розмова відбулася між ними, і йому стало боляче за батька, серце його сповнилося ненависті до тих мерзотників.

— Скажи батькові, що я зроблю все, що вимагає від мене обов’язок, і не зупинюся ні перед чим. Тільки нехай він швидше перебереться до міста. Нам потрібні його поради…— сказав Абіш.

Баймагамбет мовчки кивнув і пішов на берег Іртиша, де його чекав човен. Абіш, вислухавши розповідь розгубленого Альмагамбета, у повній офіцерській формі, з темляком на шаблі, скочив у коляску. Какитай оперіщив батогом вороного Даніярового інохідця, і вони помчали в напрямку затону так швидко, що перехожі мимоволі зупинялись і дивилися вслід, не розуміючи, куди так поспішає молодий поручик… Поряд з коляскою верхи їхав Альмагамбет.

Ставши на порозі Абенового будинку, Абіш жахнувся. Скрізь було розкидано якісь речі, побитий посуд, розірвана одежа з плямами крові. Айша, Абен і Муха лежали на підлозі непритомні. Перша прийшла до пам’яті Айша.

— Їх було багато…— простогнала вона.— Чоловік сорок… Вони щойно поскакали…

Абіш нахилився до Айші:

— А де Дармен і Макен?

— Вони повезли їх на возі…

І Айша знову знепритомніла.

Абіш зрозумів, що «вони» — це поплічники Уразбая та Даїра. Зробивши своє чорне діло, уразбаївські жигіти квапляться тепер додому в степ, щоб замести сліди. Треба перехопити їх у