Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Ні, нізащо не вимовляю слова «любимось». Ніколи не вимовлю цього слова вголос, у присутності мами. Це тільки на сцені соромливі дівчата слізьми випрошують у матерів благословення на шлюб з тим, з ким вони кохаються. В житті ми не такі соромливі й не такі сміливі.

Мама робить боязкі очі, але вони скоро розпромінюються. Вона, бідна, догадується про правду, але не передчуває безодні, над якою зависла ота істина.

— Що ти і пан Мажарин? Що, Славцю? — в її голосі стільки заохочення, стільки намагання допомогти, що я трохи сміливішаю.

Чи не здається тій страдниці, що після розчарувань, після кривди, якої завдала їй Катерина, я, наймолодша, маю все надолужити, знову зробити добрим?

Зовсім певно — їй так здається.

Мама простягає до мене руки, але я не лечу в них. Мене стримує свідомість, що ще хвилина-дві — і її веселість згасне, як свічка на вітрі.

— Мажарин хоче на мені женитись, але…

Може, брешу? Чи справді він хоче женитись, чи тільки кохає мене?

Кажуть, що чоловіки вміють прекрасно розрізняти одне від другого.

Мама чує вагання в моєму голосі і прибирає вичікувальну поставу.

— …Але він має гонорові борги… Ах, не карти… — спростовую поквапно, бо бачу, що мама злякалась цих слів. — І тому, мама розуміє…

Біль, що затьмарює мамине обличчя, падає на мене, як ляпас…

Як же поясню, що моя справа має протилежно відмінний характер від справи Безбородька? Як переконаю маму, що тут йдеться про гроші ради них самих, але ті нещасні гроші мають бути тільки засобом, який повинен врятувати його честь і наше щастя?

— Ай… — стогне мама. — І цей теж хоче грошей? Який світ! Які тепер женихи…

Схвильована, розповідаю недокладно історію з Задорожним. Вже не йдеться ні про Севера, ні про мене, байдуже, чи буде він при мені, чи забере його ота Емілія, хочу тепер тільки виправдати його перед мамою, за всяку ціну не допустити, аби мама ставила Севера на одну дошку з Безбородьком.

Мама слухає мене ніби уважно, але — чи переконана? Нарешті запитує мене:

— Чим я тобі зможу допомогти, дитинко?

Тепер наступає найтяжче:

— Я знаю, що в нас немає грошей… але… — Як же ж важко вимовляти мені це слово «коштовності». — Якби мама хотіла допомогти нам…

Лепечу щось про досмертну вдячність, про забезпечену старість, про… сама вже не пам'ятаю про віщо.

— Що?! Ти теж розраховуєш на них?!

Насміх чи розпач? Не можу відгадати.

Мама затуляє обличчя долонями. Шкіра на руках суха, жовта, з ледь помітними синюватими жилками.

Чи це руки моєї мами? Чи це ті, ті пальці, що їх татко перстенями прикрашав?

Нарешті мама віднімає руки з обличчя.

— Ті коштовності, — каже незрозумілим для мене, спокійним тоном, — не багато тобі допоможуть, бо то… імітація…

— Імітація? — скрикую майже непритомна. — Як же ж це можливо? Чи мама певна, що Катерина… — не докінчую страшної думки.

Мама лагідно похитує головою.

— Не треба так думати, Славуню. Сказано: «Не судіть, да не будете суджені». А воно так, — ніби засоромилась мама, — немає нічого злого, що б на добре не вийшло. Мене завжди гризла думка, що покійний татко любив мене більше, ніж я заслуговую, бо воно так… — опустила очі і машинально гладила шовкові квіти на ковдрі, — чужа любов зобов'язує. З своєю любов'ю можна, як хочеться, поладнати, але чиясь любов — то вже клопіт. Мене завжди то турбувало, а тепер я потроху заспокоїлась… Бо коли б покійний татко був мене справді так любив, чи то міг би купувати мені імітацію замість справжніх самоцвітів?

Мама усміхається визволено й переконливо.

— Але ж Катерина, — чіпляюсь за нову думку, — заплатила відступне і дала комірне на рік вперед… Звідки вона взяла на те гроші? Мамі не здається ця справа підозрілою?

Переконуюсь, мама просто щаслива від того, що коштовності виявились імітацією.

— Катруся має якісь інтереси з тіткою Клавдою. А втім, звідки ми можемо напевно знати, дитино, що вона дала те відступне? Може, тільки обіцяла дати? Звідки ми знаємо, що комірне заплачено за цілий рік? Може, тільки упросила господаря, щоб розпускав такі чутки? Що тепер можна знати, дитино, де правда, а де фальш? От хоч би ті коштовності… Скільки років вважала я їх за справжні, а виявилось, що то імітація…

Сиджу ще якийсь час біля мами, хоч, власне, не маємо вже що казати.

Дванадцять тисяч!

Смішно — я хотіла за таку ціну продати мамині коштовності.

Увечері, як звичайно, зустрічаюсь з Севером. Як постарівся він за одну ніч!

Невже так журився?

Ідемо на прогулянку і — яка мука! — говоримо про зовсім звичайні речі. Нарешті він наважився:

— Я дізнався в банку. Сказали, коли б я постарався про двох поручителів з чистими інтабулями[165], то банк, очевидно за протекцією, якої треба ще шукати, міг би позичити мені таку суму. Половину бодай, але я нікого не знаю, хто мав би велике нерухоме майно і захотів би, тобто відважився поручитися за мене. Я не знаю нікого, — повторює гірко, — ходжу… роздумую… шукаю в думках

і, дивно… не маю нікого багатого з моїх приятелів, крім одних Задорожних…

Як добре, — проймає мене думка, — тітка Клавда… Чи справді було так, що існували дві тітки Клавди? Одна молода, гріховно гарна, таємниче усміхнена, несучасна своєю зачіскою, але близька.

Та, що висить на стіні у великому покої тої, другої, тітки Клавди вже понад п'ятдесят років.

Пригадую, коли я була малою і мені говорили: ота чудова дівчина на портреті — тітка Клавда, — я ображалась, що з мене сміються…

— Ех, Клавда, — зітхав не раз по-парубоцькому батько, хоч була набагато старшою за нього.

Мариться історія, яку хтось (чи не сам таки батько?) розповідав про Клавду.

…Відбувалось велике полювання в лісах одного графика, на яке чекали когось з високопоставлених осіб.

Клавда теж була між панами, пишалась, як квітка; це не значить, що була тільки жінкою для декорації. Знала іноземні мови, розумілась на літературі і конях, до того ще її голос, — власне, повинна була робити мистецьку кар'єру. Граф вислав їй спеціальне запрошення.

…Його сіятельство чуло про панну Клавду Річинську як перлину в околиці і бажає собі її товариства при столі.

Клавда приїхала вчасно, зрозуміла, що її відрізняли, і навіть не наважилась запізнитись. Фальшивою скромністю тільки піднесла себе в очах господаря забави.

Виряджена, свавільна і покірна водночас, немов професійна кокетка. Хто б дозволив собі таку комбінацію: біла атласова сукенка і