Читати книгу - "Горить свіча"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Там немає нікого… Ну, нікогісінько… Але — горить свіча! Отже, хтось є тут, у Києві! Є! Не всі загинули! Не всі в неволі! А якщо хтось є, то й нам не дасть загинути!.. Їдьмо — десь переночуємо, а вранці дізнаємося, що тут робиться.
— Їдьмо, — погодилася Янка. — Їдьмо до нас… Не все ж там, гадаю, згоріло. Може, залишилося що-небудь, — там і переночуємо.
10
Почав сходити місяць — стало видніше. За Софією, у напрямку Білгородських воріт, раптом зникли пожарища.
Але темні будинки були похмурі, безлюдні, дихали пусткою, хоч і стояли, як і раніш, міцно, непорушно. Однак це вселило в серце Янки якусь надію.
— Боже! Невже?..
Вона боялася вірити: невже і її гніздо збереглося? Та ось і рідне дворище. Янка затремтіла, піднялася на стременах. З-за високого частоколу видніється ґонтовий дах боярського терему, над ним шелестить у темряві твердим листям розложиста, криласта груша, бовваніє над колодязем високий журавель.
— Добрику, дивися! — зойкнула Янка. — Невже це не сон?
Добриня потрогав ворота — заперті. На стукіт ніхто не відгукнувся. Тоді став на сідло і перемахнув через них, відсунув міцний дубовий засув.
Янка в'їхала в двір, подала йому Дмитрика і, злізши з коня, перехрестилася.
— Слава Богу! Ми вдома! — Потім узяла маля на руки, пригорнула і заплакала щасливими слізьми. — Вдома, синочку! Вдома! Правда, ніхто нас не зустрічає, та вже якось ми тут дамо собі раду.
Ніби на ці слова, скрипнули двері хатини, де мешкала колись двірня, і на порозі вималювалась невисока темна постать.
— Хто там? Що за люди? — почувся стривожений жіночий голос.
— Боже, Горпина! — скрикнула Янка. — Горпина! Жива!
Жінка на мить завмерла, потім сплеснула руками і з криком кинулась до неї через двір.
— А ти… ти… хто? — Голос її здригався, запинався: — Невже?.. Чекай!.. Невже?.. Ти?..
Янка поспішила назустріч, вигукнула:
— Та Янка ж я! Янка! Хіба не пізнаєш?
Стара виставила наперед руки і, зупинившись, заточилася, ледве втрималася на ногах.
— Янко! Яночко! Бояришне! Дитя моє! Жива! Боже! — шепотіла, аж задихалася. — Та звідки ж ти? Якими вітрами? З яких світів?
Янка підхопила її.
— Потім, Горпино, потім… Усе розповім…
Стара помітила сповиток на руках у Янки.
— А це… що?
— Це дитина… Мій синочок — Дмитрик, Горпино, — крізь щасливі сльози усміхнулася Янка і, помітивши розгубленість на обличчі старої, додала: — Ти дивуєшся?
— А батько його? Де ж він? Хто він?
— Та ось — Добриня… Пам'ятаєш?
Стара підійшла до Добрині, повернула його проти місяця, довго вдивлялася в бородате обличчя.
— Справді — він! Боже, яка радість буде бояринові — Янка знайшлася! Та ще й не сама, а з сім'єю!
Янка стрепенулася, скрикнула:
— То батько живий?
— Живий.
— Боже, чому ж ти не кажеш! Живий! Де ж він?
— Та в себе ж — удома… Один він зостався. Постарів, змарнів та все тужить, тужить… А хіба це поможе?.. Я теж сама залишилася, а дядька Никодима немає… Я кілька днів лежала під руїнами Десятинної церкви і тільки чудом вибралася, коли татари вже пішли з Києва. А дядько Никодим залишився там… Царство йому небесне!
— То ходімо ж! Ходімо до батька! — заспішила Янка. — Хочу швидше його побачити! Він, мабуть, спить?
— Та де там — вечорами довго не може заснути. Читає або пише. А найчастіше — сидить за столом, дивиться в темне вікно та думає, думає… Мабуть, і зараз так. Ходімо!
Бони обійшли терем. У двох вікнах з протилежного боку світилося.
Добриня підняв Янку на руках, щоб могла заглянути всередину, і вона припала до шибки.
Боярин сидів за столом, лицем до вікна. Перед ним у підсвічнику горіла воскова свічка. Він схуд, постарів, чуб зовсім посивів, а погляд колись бистрих очей був тьмяний, непорушний. Плечі під білою полотняною сорочкою загострилися і опустилися. Велике горе, мов камінь, придавило старого боярина.
Янка голосно заридала.
— Тату! Таточку!
Воєвода здригнувся, встав із-за столу, взяв свічку — і підійшов до вікна. Підніс свічку до шибки. Янка припала до неї лицем з другого боку.
Воєвода відсахнувся. Подив, радість і страх разом відбилися в його очах.
— Янка! Донечко моя! — вирвалося у нього з грудей. — Не може бути!
Янка крізь сльози усміхнулася.
— Це я, таточку! Я!
Боярин охнув і кинувся до дверей.
Вони зустрілися на ґанку. Дмитро в лівій руці тримав свічку, а правою пригорнув дочку, що з голосним плачем упала йому на груди.
— Янко! Рідна моя! Жива! А я так благав Всевишнього! Так благав!.. О Боже, до тебе дійшла моя молитва!
Боярин перехрестився.
— Жива, таточку, жива!
— А то хто? — боярин завважив темну постать Добрині, але не впізнав його.
— То мій чоловік, тату, із нашим синочком Дмитриком.
— Чоловік? Із вашим синочком? Моїм внучком? Та ще й Дмитриком? Боже, яка радість! — Він посвітив перед себе, а коли Добриня, тримаючи на руках сповиток з немовлям, підійшов ближче, раптом вигукнув з превеликим подивом: — Добриня! То це ти?
— Він урятував мене, таточку! Не злічити, скільки разів він врятував мене від смерті! — знову припала до батька Янка, думаючи, що він неприємно вражений такою несподіванкою.
Та той ніби не чув її слів.
— Добрине! — вигукнув розчулено. — Сам Бог вибрав тебе, щоб низпослати на мене свою благодать! Дякую тобі, сину, і за Янку, і за Дмитрика!
Він пригорнув сповиток, присвітив — і побачив маленького носика, рожевого ротика. Маля міцно спало.
— Таточку, не розбуди! — кинулася Янка, відбираючи дитину.
Боярин загорнув малого, змахнув сльозу, щасливо усміхнувся, заспішив.
— Та чого ж ми стоїмо тут під зорями? Ходімо! Ходімо до хати! Горпино, приготуй нам що-небудь повечеряти. Та води нагрій — скупати малого! Та розбуди хлопців — хай поставлять коней до стайні!
11
Коли уляглися перші почуття, коли Янка скупала, погодувала та поклала Дмитрика спати, була вже північ. Аж тоді сіли до столу.
Спочатку їли мовчки. Вряди-годи Янка і Добриня переглядалися, самі собі не вірили, що це не сон, не чудо, а все відбувається наяву — і Київ, і боярський терем, що, обідраний, розграбований, лише якимось щасливим випадком уцілів у страшному вирі лихоліття, і живий боярин-батько, і оці звичні страви та напої на столі — запашний житній хліб, гречана каша з підливою та тушеною телятиною, холодний, з льоху, сирівець, божественна медовуха-сита… А коли наситилися, разом відклали ложки.
Боярин мало їв, а весь час дивився на них, і в його очах безперервно чи то від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Горить свіча», після закриття браузера.