Читати книгу - "Волинь"

Перший раз почув кілька незнайомих слів. Перший раз бачив огонь в очах вояка, який сказав простими і певними словами те, що таїла в заледенілому нутрі більша частина солдатської маси. І як рішуче! Які очі! Які зморшки коло кутиків уст і як ціпився кулак. Це, чорт бери…

Сон, виплата, Смірнов… Знов новенькі банківки. Чорний простір і безліч вояцьких облич у папахах, з торбами. Постріл.

Ще раз здригнувся хлопець, груди потягли струм густого тяжкого повітря і почали рівно й мірно гойдатись, ніби спокійне море після ущухлого буревію.

V

Чорний простір без початку і кінця, сірі клуби туману в сприсках стрільних іскор, що вириваються і зникають. Земля була не влаштована і дух Божий — всеможний шум несеться в середині всього і лишає по собі творчі початки.

Як ділилось світло і тьма. Як радів і яснішав етер. Як завертався перший раз хаос, задзвенів у пружніх руках Великого Майстра, що дув на прискаючу вогнем масу своїм натхненним подухом творчості. Клались гори вправо й уліво, океан вздовж сяючим плесом опав, відбив блакить і жбурнув в далечінь і ширінь.

Родилась людина. Брав Майстер першу частину землі — як основу. Брав Він також частинку від дерева живого і від мертвого каменя. Брав воду солону і не забув барву від лілей, і від рож пахучих, і від фіалок весни… І ще не все. От стоїть твір перед очима Творця, має вигляд, барву, але не має того, що зветься кров. І тоді брав Творець частинки вогню, та ділив їх на барву і тепло. Зачерпнув роси, з піднебесних височин, що впала була на лист рослин, змішав з барвою вогню. Далі все запалив. І вийшов твір прекрасний. І сказав Творець:

— Насолода творчості хай буде вічною. Хай ніколи не буде віднятий мені мій різець. Я буду безконечно нищити тебе, мій великий твір, щоб мав змогу безконечно творити наново. На ось і вложи у груди твої цей червоний зліпок. Барви його — барви вогню. Йому властиві властивості хижого звіра і невинного ягняти. По цій стороні його добро, по цій зло. Вони є тим коромислом, на котрому спочиває тягар життя.

Увага! Відкрий свої очі і вуха! Бач і чуй!

Щум океанів, пралісів, співи птахів, рокоти грому брязнули зі всіх боків. Небо дивилося синім оком і відбились у нім квіти, дерева, мов у дзеркалі.

І сказав Майстер:

— Збери всі шуми, співи, вигуки і вибери з них найліпше. Це буде твоїм словом. І всі барви, які є, які я складаю в число днів мого творення, хай будуть доступні оку твоєму. Я так хочу!

Сталося слово, росло навколо воно, множилося, обняло світ. Найбільшим даром нагородив тебе Майстер, тебе одиноко — людино…

Полем іде Матвій. Західний вогкий вітер протискається до чорної плоті землі і жере хрусткий соковитий сніг. Гарматні рокоти тріпотливо мішаються з першим співом жайворонка. Повітря крає літак, що прямує над жолобецький ліс. Там гу-понуло кілька вибухів, на котрі відповів дрібним цокотом скоростріл.

Маршові роти, що вилазили з лісу, лягли, мов кошена трава.

А літак все кружляє. Ось він над головою Матвія. Став чоловік, задер галову: «Дивись, різун його ма', гармидер…» — і не договорив. Щось неймовірне брязнуло в його вухах. Дикі дзвони дзвонили навкруги, пітьма з блискавками линула у порожнечу світу і вже не хотілось йому більше нічого. Клякнув до чорної лати землі, що вилізла з-під снігу, руку праву відкинув від себе, на лівій лежала голова. З-під рідкого волосся на чолі виступила червоної барви роса, збилась в струмок, стекла чолом, через перенісся, ліве око і покапала на землю.

— Тааатууу! Тааатууу! — женеться і гукає Володько. Біжить через поле, грязюкою. Земля рветься за його чоботятами і розлітається закарвашами навкруги. Він вже не чує ні літака, що все ще кружляє у блакиті, ні вибухів, зривів, ні криків, що несуться з-під лісу. Здалека бачить він, що там, де йшов батько, порожньо. Чув вибух, і серце його йокнуло таким різким болем, якого ще не відчував ніколи. Тисячі тисяч вибухів шаленими рокотами згучали в його вухах, але всі вони не торкались його нутра. Цей один тріпонув ним цілим. Затремтіли руки, ноги. У очах чорний дим вився дивовижними клубами.

— Тааатууу! Тааатууу! Прибіг.

— Таа!.. — впав на батька. На руках, на ногах, на тілі купи грязюки. Дивно і страшно лежить голова. У горлі Володька засікся віддих, і він не знає, що робити. Судорожно стискає батька, а коліна його вгрузли в землю.

— Тату, тату! — вирвалося нарешті в нього. — Ой, тату?! Що з вами?!

Він знав, що з татом. Долоня його торкнулася чола і на ній лишилась одна пляма. Він швидко тернув нею об штани. «Ой!» — вирвалось у нього, ніби йому пекло. А батько непорушний…

Але переляк, окам'янілість змислів, від чого, здавалось Володькові, окам'яніла також ціла природа навколо, одним штовхуном зрушив у рух один удар батькового серця. Хлопець вигукнув, ще раз припав вухом до грудей і навіть затримавсь. Чує… Так!.. Б'ється! З неуявної глибини доходять, удар за ударом, — кроки батькового серця, і Володько переконаний, що це б'є рівним боєм могутня чорна земля.

Дикий і розгублений побіг в напрямку своєї оселі, з подвір'я котрої, незважаючи на небезпеку, бігли мати, Василь, Катерина, Хведот. Всі бліді, всі окаті, і вітер, як на те, пружно б'є проти них.

Коли добігли, батько вже дивився. Дивився рівно й спокійно. Очі темно-сині й ясні, а Володько перший раз надмірно звернув увагу на той погляд, що дивився просто у вічність неба.

Земля мокра. Коліна Матвієвої родини вгрузли в її поверхню. Жах, надія, благання Бога. Ні, це не родина. Це сам-один Матвій у своєму великому продовженні. Це він — безперечно, він. І той жахливий рев «Юнкерса», що летів з висоти, і ті вибухи, що гулкою луною стрясали лісом, не в стані стлумити непереможного бажання жити… Він жив, хоч не раз, бувало, виривалось з уст його: «Чесна людина смерті не боїться. Страшно хіба те, що ти переконаний, як ще багато діла не довелося довести тобі до кінця. А решта…»

І правда. Матвій не брехав. Спокій, який спочивав на його обличчі, підтверджував силу його душі… Так. Такі люди, як Матвій, не кидають своїх слів на вітер. Кажуть те, що виходить з їх глибинного переконання, і замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом стирчало