Читати книгу - "Повiя"

- I то правда. Стара, царство небесне їй, була i хазяйка невсипуща, i жiнка добра, i господиня розумна. Та що ж - умерла… То вже дiло боже. Вiн один над нами знає, що робить, i нам не скаже. Умерла - й умерла. З могили її не вернеш. А тобi все-таки не слiд своїх сторонитись-обходити.

- Та що ти все зарядила: обходиш та обходиш! - гукнув Грицько. - Хто їх обходить? Я їх чи вони мене? От ти кажеш - син у мене, до його горнися. А ти знаєш мого сина? Вiн ще замолоду все менi навпаки йшов. Хотiв я його одружити на Куцiвнi. Чим би була йому не жiнка? I багата, i хорошого роду. Нiт же, пiднiс чорт Христю Притикiвну. От цяця неписана! Чого менi стояло його збити? Може, коли, господь знає, i душею прийшлося покривити, i грiха на душу схопити, поки зломив. Що ж вiн? Почав дурiти. От, як є - дурник.

- Тату, то коли було, - понурившись, обiзвався Федiр, а Христя сидiла червона-червона та, не знаючи, що їй робити, горнула до себе маленького Петрика.

- Давно? - гукнув Грицько, пiдводячись, i, як верста, став серед хати. - Давно, кажеш? А пiсля того? Ми ж насилу тебе з покiйною одходили, насилу тебе на стежку навели. Оженився ти. Зиайшлася така, що пiшла за тебе, Стали ми жити укупi. То i ти, i невiстка тiльки й чутно, що славите нас мiж чужими людьми. Усе одно: "Якби таки батько оддiлив нас, дав землi, дав хату, ми тодi б знали, для кого робимо-трудимося". Бач, вони, у батька живучи, не собi дбали! Нехай i так. Побалакали ми з старою, чи оддiлити, то й оддiлити. Хто сей грунт купив? Хто хату вистроїв? Перевiв!х - живiть собi; i поля дав. Що ж менi, дяка за те? Зиоиу чую: "Оддiлить оддiлив, та чим надiлив? Випхнув з двору, та й усе". А побий же вас все зле та лихе! Чи я вам не батько? Чи я вам добра не жадаю? Де б бiля того клаптя землi робити, що 'ддав, вiн його у найми пустив. Самому, бач, не хочеться бiлих рук каляти. Сам почав до попiв лизатись - у протопопи намiрявся вилiзти, та пiймав у дзвонарi. Легкого хлiба захотiлося. Чи легкого, то й легкого. Значить, тобi не потрiбна земля, подай її назад. Живи своїм розумом, як бог тобi дав. Чого б, бачпя? Так де тобi! На батька i тучi, i грому! Батько i сякий, i такий. Побачив, що своїм розумом заробляємо шматок того насущного, так i землю назад одiбрав. Усе собi та собi, а нам нiчого… Хiба, ти думаєш, воно легко менi було те слухати, що чуже, нерiдне прийде до тебе в хату та й хвалиться, що рiдний син каже? А бодай уже таких синiв нiколи не мати! Я ж мовчав, я ж слова на те нiякого не казав. Пройшов рiк - вони до мене i в хату не напаювалися, не прийшли з празником поздоровити. Тут уп'ять стара занедужала, прийшли вони її провiдати? Чужi люди неодхiдно бiля неї стояли, своїми руками перевертали немощну, а рiдна невiстка i не здумала. Як умерла, тодi тiльки прийшли, наче чужостороннi якi-небудь, геть одсторонь стояли. I нема того, щоб утiшити батька у горi, нема того, щоб хоч чужим помогти при тому скрутовi. Де ж, ми великий пан - кадильницю за попом треба нести, а ми - не робiтниця, не наймичка, ми - важна птиця - паламарка! У-у! проклятi! проклятi! Нема на вас мого благословення! Чужим усе оддам, а вам дулю пiд нiс! - гукнув Грицько i, вхопивши шапку, мерщiй напрямився У дверi.

У хатi стало так тихо, мов нiчого й живого не було. Оришка i Христя сидiли похнюпившись, Горпина, припавши до столу, струшувалась, мов у лихоманцi, Федiр блiдий ходив та тер руки, один Василь Кравченко весело позирав з-за столу своїми сiрими лукавими очима.

- Чудасiя, та й годi, - здвигуючи плечима, промовив вiн. - Нащо його благословення? Коли б добро своє вiддав!

- Нащо ти привiв його сюди? - скрикнула нестямно Горпина, придавлюючи стiл головою, мов вона хотiла його продавити. - Ще нам мало прийшлося вiд його витерпiти? I докорiв, i догани. Захотiв ще, щоб прокляв вiн нас у нашiй хатi!

- Хто ж знав! Хто ж знав? - глухо замовив Федiр, тручи руки. - Я я; хотiв як краще, а вийшло…

- Не буде мiж вами ладу. Не буде добра, - схопившися, мовила Оришка. - Прощайте! Поїдемо, - повернулася вона до Кравченка i не пiшла - поплигала з хати.

- Поїдьмо, поїдьмо, - хапаючись за шапку, мовив Кравченко. - Бо час I обiдати, аж кишки пiдвело.

Горпина тiльки тодi догадалася, про що вона забула.

- Тiточко! тiточко! - заплакана кинулась вона надвiр. - Постiйте, пiдождiть, хоч пообiдаєте з нами. За цим проклятим клопотом i розуму збудешся!

Федiр i Христя зосталися однi в хатi. Поки Христя збиралася собi в дорогу, Федiр одно, знай, ходив. Як же Христя, передавши Петруся дiвчинцi, напрямилася йти, Федiр став напроти неї, прикро подивився своїми засмученими очима, скрикнув: "Отак у нас завжди! Господи! Господи!.." - i нестямно схопився за голову руками.

У Христi серце перевернулося, сльози затремтiли на очах. Перша думка, що вдарила її в голову, була: "Певно, Федiр її признав, бо так прямо випалив перед нею своє признання…" I вона, похнюпившись i не сказавши йому нi слова, вийшла з хати.

На сiнешньому порозi вона стрiла Оришку, Кравченка i Горпину. Горпинi таки довелося уговорити бабу зостатися пообiдати.

- А ми вертаємося. Просить Горпина обiдати, - сказала їй Оришка.

- Я вже не знаю, чи вгоджу чим панночцi. Просила б провiдати мужичої страви. Колись забився до нас слiдователь. Такий гарний пан, дякував. Прохали 6 панночку. Чим багатi, тим i радi… - замовила Горпина перед нею, рвучи слова.

- Та панночка хоч посидять. Ми швидко се дiло порiшимо, бо кишки аж кавчать, - сказав, смiючись, Кравченко.

- Про мене не турбуйтеся. Я посиджу, пiдожду, - сказала Христя i собi вернулася за другими.

Горпина така рада, не здержалася i кинулася поцiлувати Христю у руку. Христя помiтила i пiдставила губи. Двi давнi подруги поцiлувалися. "Якби ти знала, кого цiлуєш! - подумала Христя. - Чи цiлувала б?"

Не менше зрадiв i Федiр, як вони вернулися. Засмучений та збитий з пантелику, вiн зразу ожив,