Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Розділ 30

ПОРА! ПОРА!

— Ти знаєш, — казала Марґарита, — саме як ти заснув учора вночі, я читала про пітьму, яка прийшла з Середземного моря... і ці ідоли, ой, золоті ідоли!! Вони чомусь мені весь час не дають спокою. Мені здається, що й зараз буде дощ. Ти відчуваєш, як війнуло прохолодою?

— Все це гарно та любо, — відповідав майстер, палячи та розбиваючи дим рукою, — і ці ідоли, бог з ними... але що воно далі буде, незмога збагнути!

Розмова ця велася, як сідало сонце, саме тоді, коли до Воланда з’явився на терасі Левій Матвій. Віконце до підвалу було відчинене, і якби хто заглянув у нього, він подивував би тому, як чудернацьки виглядають бесідники. На Марґариті просто на голе тіло був нап’ятий чорний плащ, а майстер був у своїй лікарняній білизні. Було це так тому, що Марґариті зовсім нічого було зодягти, позаяк усі її речі лишилися на віллі, й хоча вілла та була дуже недалечко, безперечно, не могло бути і мови про те, щоб піти туди і взяти свої речі. А майстер, усі костюми якого віднайшли в шафі, наче він нікуди і не відлучався, просто не хотів одягатися, розгортаючи перед Марґаритою) ту думку, що ось-ось має подіятися якесь несосвітенне казна-що. Правда, він уперше поголився, рахуючи з тієї осінньої ночі (в клініці борідку йому підстригали машинкою).

Кімната теж виглядала дивно, і щось збагнути в хаосі її було вельми важко. На килимі лежали рукописи, вони ж були на дивані. Валялася якась книжка горбом на кріслі. А на круглому столі було наставлено обід, і серед закусок стояло кілька пляшок. Звідки взялися ці наїдки та напої, було невідомо ані Марґариті, ані майстрові. Прокинувшись, вони все це застали вже на столі.

Проспавши до суботнього заходу сонця, і майстер, і його подруга почувалися в добрій силі й лише одне давалося взнаки після вчорашніх пригод — у обох трохи нило в лівій скроні. З боку психіки в обох зайшли дуже поважні зміни, в чому переконався б кожен, хто міг би підслухувати розмову в підвальній квартирі. Ате підслуховувати цілковито не було кому. Дворик цей тим і був принадним, що завжди він був порожнім. Липи і верба, які з кожним днем закучерявлювалися все дужче зеленню, за вікном точили весняні пахощі, а вітерець, що починав зриватися, заносив їх у підвал.

— Ух ти чорт! — несподівано вигукнув майстер. — Це тільки подумати... — він загасив у попільничці недопалок і затиснув голову руками. — Ні, послухай-но, ти розумна людина і божевільною не була... Ти справді переконана в тому, що ми вчора були в сатани?

— Цілком серйозно, — відповіла Марґарита.

— Певно, певно, — насмішкувато сказав майстер, — отож тепер маємо замість одного варіята — двох! ї чоловіка й жінку! — Він здійняв руки до неба і закричав: — Ні, це чорт знає що таке, чорт, чорт, чорт!

Замість відповіді Марґарита впала на диван, зареготала, задриґала босими ногами і лише згодом вигукнула:

— Ой, не можу! Ой, не можу! Ти тільки поглянь, на що ти схожий!

Відреготавши, доки майстер засоромлено підсмикував лікарняні кальсони, Марґарита споважніла.

— Ти зараз мимоволі сказав правду, — заговорила вона, — чорт знає що таке, і чорт, повір мені, все залагодить! — Очі її враз спалахнули, вона схопилася на ноги, затанцювала на одному місці і зачала гукати: — Яка я щаслива, яка я щаслива, що пристала до нього в спілку! О дияволе, дияволе!.. Доведеться вам, мій любий, жити з відьмою. — Після цього вона кинулася до майстра, охопила його шию і почала цілувати в губи, в щоки, в ніс. Пасма непригладженого чорного волосся ковзалися по майстрові, і щоки і лоб його розжеврілися під поцілунками.

— А ти справді стала схожою на відьму.

— А я цього і не заперечую, — відповіла Марґарита, — я відьма і дуже рада з цього!

— Ну, гаразд, — казав майстер, — відьма то й відьма. Дуже славно та придобно! Мене, отож, викрали з лікарні... Також вельми гарно! Повернули сюди, хай буде так... Припустімо навіть, що нас не кинуться... Але скажи ти мені заради усього святого, чим і як ми житимемо? Кажучи це, я вболіваю за тебе, повір мені.

Цієї миті у віконечку з’явилися тупоносі черевики й нижня частина брюк у прожилку. Потім ці брюки зігнулися в колінах, і денне світло заступив чийсь ваговитий зад.

— Алоїзію, ти вдома? — спитав голос десь угорі над брюками, за вікном.

— Ось, починається, — сказав майстер.

— Алоїзій? — перепитала Марґарита, підходячи ближче до вікна. — Його вчора арештували. А хто його питає? Як ваше прізвище?

Вмить коліна і зад зникли, і чутно було, як стукнула хвіртка, після чого все врівноважилося. Марґарита впала на диван і реготала так, що сльози покотилися з її очей. Але коли вона стишилася, обличчя її різко перемінилося, вона заговорила серйозно і, говорячи, зсунулася з дивана, підповзла до колін майстра і, заглядаючи йому в очі, почала гладити голову.

— Як ти страждав, як ти страждав, мій бідний! Про це знаю лишень я. Поглянь, у тебе сиві нитки в голові і вічна складка коло губ. Мій єдиний, мій любий, не думай ні про що. Тобі довелося забагато думати, і тепер буду думати за тебе