Читати книгу - "Вітри сподівань"

— Знову цей диявол у золочених латах… А вони лізуть за ним, немов комашня! — заволав Таранда.

Усі мовчали, з важким серцем дивлячись на ще одну невдачу козацького війська.

— Пане сотнику, відпустіть мене, я за мить буду там… На своєму Урагані посічу його на друзки! — знову заволав Омелян.

Назар поглянув на нього і з досадою вигукнув:

— Скачи, порубай їх усіх, вітрогоне безголовий!

Омелько, нічого не сказавши, побіг до обозу, і вже незабаром всі побачили, як він квапив свого Урагана, піддаючи тому острогами попід боки. Шаргородці вже не так стежили за перебігом бою, як видивлялися за Тарандою, що от-от досягне арени битви. Його було добре видно: на сірому коні, помітно майорів червоний башлик.

— Невже зарубає князя? Оце так диво буде! — радіючи, вигукнув Петро Колодій.

На його вигук ніхто не відповів. А побіля гуляй-городин йшла рубка, перемагали ляхи, і вже невдовзі одна з махин почала горіти. Було видно, як у той бік пробивався Таранда, бо там майорів прапор князя і вже неподалік червонів Омельків башлик. Княжий прапор заколихався і поволі почав рухатися в бік другої гуляй-городини, і там-таки мигнув червоний башлик Таранди. Та тут запалала друга фортеця на колесах, третя, четверта… Тривожно заграли козацькі сурми на відступ, і всі побачили, як козацьке військо неспішно почало відходити. Гунта розпорядився відправити декілька возів на поле битви — вивозити поранених та вбитих. У таборі залишилися самі лиш вартові, а решта шаргородців поквапилася за возами — допомагати братчикам після поранення та ховати забитих. На полі ще палахкотіли гуляй-городини, а живі вже підбирали мертвих та відвозили подалі від валів. Копали ями просто на полі. Санько з Ільком Титикалом наблизилися до валів, де востаннє бачили Омелька Таранду.

— Понесло його смерть шукати, лицар задрипаний! — бубонів Титикало, ходячи поруч із Саньком.

Поряд ляхи забирали своїх забитих та поранених, але кожен займався сумною справою, не звертаючи уваги один на одного. Неподалік, поміж тулубами коней, Санько побачив Омелькового Урагана, і вони з Титикалом хутко подалися туди. Відразу побачили Таранду, що лежав обличчям до землі. Гукнули ще когось із сотенців і, піднявши забитого Урагана, витягли Омелька. Санько почав оглядати його, шукаючи рану, та Омелько жалібно застогнав, хапаючись за голову. Санько помацав голову, заспокоюючи того, аби він не сіпався. Збоку голова була розсічена, і величезна гуля кровоточила тоненькою цівкою.

— Несіть до воза його. Після такого пускання крові тільки мудріший стане! — зраділо вигукнув Санько, допомагаючи покласти пораненого Омелька Колодію на спину.

До пізнього вечора козаки «прибирали» поле, рясно вкрите козацькими та повстанськими тілами. Святі отці справно чинили заупокійні відспівування, живі підспівували і ввечері козацька братія пом’янула своїх побратимів келихом оковитої.

Після трагічного завершення ще одного приступу Хмельницький вирішив змусити ляхів здатися, ще тісніше зімкнувши кільце облоги. У поляків не ставало води, здихали коні, помирали люди від різних болячок та поранень. Багато з ляської прислуги та іноземці перебігали на бік козаків, і їм зла не чинили. Польські воєводи весь час зменшували свій табір, аби тіснішими рядами воювати проти козаків під час приступів.

Настав час і шаргородцям переміщати свій табір ближче до ляхів. Три дні сотня Гунти облаштовувала нове місце, і хлопці жартували, що рити треба глибше — до зими стоятимемо. Голота з Титикалом щоночі ходили до татарського табору, неначе на панські відробітки.

Пішли чутки, що посполите військо Яна Казимира йде на допомогу обложеному польському війську під Збаражем, і засумували козаки, а ляхи, навпаки, з великою нацією чекали на визволення їх з облоги.

А гетьман Хмельницький замислив щось незбагненне. Шаргородська сотня однієї ночі без поспіху здійнялася з насадженого місця і на ранок зупинилася у верхів’ї річки Гнєзни. Облаштували тимчасовий табір, і протягом дня сюди прибували все нові й нові козацькі полки. Майже вся сотня день у день перебувала в роз’їздах, відшукуючи посполите військо, що з боку Любліна рухалося на чолі з самим королем Яном Казимиром.

Омелько Таранда за ці дні став на ноги, й особисто сотник призначив йому повинність — допомагати їздовим та кухарям. Омелько спочатку бурчав, жаліючись своїм десятинцям, що сотник належно не оцінив його відчайдушності, і коли б не гепнули його по голові ззаду, він би розітнув того князя одним помахом шаблі. Звісно, десятинці тільки кепкували з нього, та декілька днів він усе ж почувався лицарем.

Десятинці поверталися з вивідин, зморені важкою дорогою та непевністю, а Омелько вже дошкуляв Санькові, щоб він замовив за нього слівце, аби дозволили від’їжджати разом з усіма в роз’їзди. Гунта, розгніваний на Таранду, вже почав відходити і відповів Голоті:

— Звісно, нехай не сидить на вашому горбі, пора і йому тягнути вужа,[117] каша і без нього звариться!

Та потім, примруживши очі, додав:

— А коня нехай сам добуває — де хоче… У мене немає скакунів.

Санько погоджувався із сотником і, коли прийшов до своїх, послав Лук’яна Головню розшукати Омеляна Таранду. Попереду посильного примчав Омелько і запевнив, що він нарівні з ними нестиме важку ношу розвідувача. Але де