Читати книгу - "Ярославна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але пригоди наші на тім не скінчилися, вочевидь, вони тільки-но починалися. Після півночі в край той посунули невидимі вночі грозові хмари. Всю ніч грюкало-гриміло, трахкало-гуркало, як з гармат, свіркали блискавиці, але дощу не було. Горобина ніч! Як гуркне-гуркне! Як свіркне-свіркне! Аж в очах сліпне, а тоді темніє, а степами хтось наче товкся, щось шукав і ніяк не міг знайти. Чи вкластися на ніч довго не міг.
Поснули ми пізно, тож ранкову зорьку й проспали. А з нею й відмінних в’язів, які буцімто водилися у Береці й тільки чекали, аби нам хутчій чіплятися, – так запевняв приятель, – на гачки… Самовбивці вони чи що? Суїцидом усі поспіль заражені?
Але ви не повірите, в’язі ловилися навіть і вдень. Не здоровенні, правда, але й таким ми були раді. Відвели душечки. А під вечір, як тиша опустилася на потемнілі води Береки, вгомонилися очерети, коли над річкою зійшла вечірня зіронька і попливла у воді мимо наших поплавців, знову почалося клювання. Та швидко й затихло, як над річкою розгулявся вітер, зашушукався очерет, заскрипіли-зарипіли гіллям прибережні верби… Ми вирішили ще заночувати на березі, а вранці й вирушити.
Сиділи кружка біля багаттячка, обмінювалися враженнями від вечірньої ловлі («А в мене як сіпонуло поплавок, а я… Як підсікну! А там!..»), гудів вітер, шушукався очерет, скрипіли старим гіллям верби, і всюди була така пустка, що здавалося, й справді край світу… Аж захотілося пошвидше повернутися до людей…
І тут хтось у вербах почав кричати.
Різко, пронизливо і моторошно. Ми посхоплювались, якусь мить стояли, прислухаючись та вдивляючись в темні верби, а тоді знову сіли кружка.
– І яка воно трясця ото горлопанить на вербі серед ночі? Птах не птах, звір не звір… І мовби голос трохи на людський схожий…
– Тссс… Це Див…
– Який… Див? – ми чи не пошепки (а воно кричить у вербах, а воно кричить… Чи лякає когось, чи когось застерігає?).
– А той… кипчацький. Пригадуєте, у «Слові», – серед нас був вчитель рідної літератури, який чи не напам’ять знав «Слово о полку Ігоревім»
Ніч крик птиці розбудила, Стогнучи грозою; Заворушилась звірина, Знявся Див і гукає Вище дерева, чужі землі Слухать заставляє…[53]– Цей Див кричав тоді, як русичі Ігоря йшли степами на половців… Кричать і нині. Тільки тоді вони степовиків застерігали, а нині кого застерігають?
– Та годі вам!.. Див – міфічна істота в образі птаха, що віщує нещастя чи недолю… Вірніше, колись, ще в язичницькі часи віщував…
– Ще цього не вистачало! Мало нам своїх страшилок, що їх щодня по телику крутять, так ще й половецький Див підпрягся.
– Половецький дух тут ще й досі блукає… Степами, ярами…
Раптом різонула чорне небо яскрава блискавиця, освітила річку, прибережні верби… У спалахові блискавки ми й устигли загледіти… ЙОГО. На товстій, вже засохлій гілці старої верби, котра ніяк не могла померти, щось сиділо таке… Не то маленька горбата людина, не то звір з ріжками. Чи птах якийсь химерний, на міфічного грифона схожий. Не вельми привабливий на вигляд. І ВОНО кричало. Оте, що сиділо на засохлій гілці старої верби, що все ще ніяк не могла померти… Різко, моторошно…
Хтось із нас перехрестився, хоч ніколи раніше цим не займався.
– Божество страху і смерті. Не вистачало нам ще якого-небудь змія Тугарина!
Спалах блискавки над Берекою тривав не знаю скільки, якусь там мілісекунду, а потім світ Береки з прибережними степами враз пірнув, як сховався в чорну чорноту – до чергового спалаху.
Почав пускатися легенький дощик.
Наше багаттячко зашипіло, згасаючи. Ми залізли до намету на нічліг, але до ранку так і не могли стулити очей, бо до ранку гриміло й свіркало – була істинно горобина ніч.
І до ранку в прибережних вербах ні-ні та й кричав половецький – чи хто там ще? – Див. Чи лякав когось, намагаючись вигнати із своєї ойкумени, отчини своєї, чи застерігав, чи до когось – кого вже й у світі не було, – намагався докричатися…
Вранці, як за Берекою хмари під ранок розійшлися – почали гаснути зоряниці, ми поскладали до джипа рибальське причандалля, згорнули й занесли намет, самі сіли, захопивши перед тим садки із в’язями, що все ще били хвостами, та й рушили. З Половеччини, як нам тоді здавалося, на Русь-Україну. І всю дорогу в наших вухах – а може, в душах – все ще лунав крик той моторошний… А ще чомусь хотілося, аби дорогу нам заступила кам’яна баба. Але вона так і не з’явилася.
Проте до самого сходу сонця нам привиджувалися якісь ідоли у степах, і нам здавалося, що десь-таки причаїлася Половеччина і сторожко дихає…
Та Половеччина, якої вже чи не вісімсот років не було у світі білому. І яка все ще була. І вічно буде там… Де руський дух, де Руссю пахне.
А над Донеччиною, над Україною вставало сонце нового дня. І чути було, як все ще в степу кричав Див. І що йому треба було в чужій для нього країні, званій Україною? У тій прекрасній країні, на валах якої все ще співає-тужить Ярославна, а князь Ігор все ще веде кудись свої полки… І десь чи не за Сулою, за якою колись починалася Половеччина, іржали коні. Як Ігор в золотеє стремено вступав…
А може, Половеччина десь заховалася у тих степах, що їх колись – пригадуєте? – описував Микола Гоголь у його безсмертному «Тарасі Бульбі»:
«Степ що далі, то ставав прекрасніший. Тоді увесь південь, увесь той простір,… був зеленою, незайманою пустинею, ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толочили їх. Нічого в природі не могло бути кращого за них. Вся поверхня землі являла собою зелено-золотий океан, по якому бризнули мільйони різних квітів. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали голубі, сині й лілові волошки, жовтий дрок вискакував догори
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярославна», після закриття браузера.