Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ежені Гранде. Селяни 📚 - Українською

Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ежені Гранде. Селяни" автора Оноре де Бальзак. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 131 132 133 ... 175
Перейти на сторінку:
і мрії про її найшвидшу смерть у молоденьких служниць Рігу. Це була одна з тих істот, напівжінок, напівтварин, які народжуються, щоб жити інстинктами. При безкорисливості колишьої красуні Арсени заповіт покійного кюре Нізрона на її користь був би незрозумілим без однієї ні цікавої пригоди, яка викликала його і яку слід розповісти у повчання багатотисячному племені спадкоємців.

Дружина старого пономаря, пані Нізрон, осипала знаками уваги дядька свого чоловіка, бо спадщина, яку чекали від сімдесятидворічного діда і яка оцінювалася у сорок тисяч ліврів, мала дати родині єдиного спадкоємця матеріальний добробут, нетерпляче очікуваного покійною пані Нізрон, в якої, крім сина, була ще маленька дочка, чудова дівчинка, жартівлива, невинна, із тих створінь, які, може, тому такі досконалі, що їм не судилося довго жити, бо вона вмерла чотирнадцяти років від блідої немочі, як звуть у народі недокрів'я. Мандрівний вогник священицького будинку, ця дитина йшла до двоюрідного діда, наче додому до себе, вона там робила погоду; дівчинка дуже любила Арсену, гарненьку служницю, яку її дід дістав змогу взяти до себе у 1789 році, коли перші бурі революції внесли певну вільність у життя духовенства. Арсена, племінниця старої економки кюре, була покликана на зміну їй, бо, почуваючи наближення смерті, старенька мадмуазель Пішар, безперечно, хотіла передати свої права красуні Арсені.

У 1791 році, в той самий час, коли кюре Нізрон дав у себе притулок панотцеві Рігу і братові Жану, маленька Нізрон дозвовила собі дуже невинний жарт. Бавлячися з Арсеною та іншими дівчатами в гру, яка полягає в тому, щоб по черзі ховати якусь річ, яку всі інші шукають, а той, хто ховав, вигукує: «Гаряче!» або «Холодно!», залежно від того, чи наближаються до схованої речі, чи відходять від неї,— маленька Женев'єва надумалась заховати камінний міх із зала в ліжко Арсени. Міх не знайшли; гра закінчилась. Женев'єва, заведена додому своєю матір'ю, забула повісити міх на цвяшок. Арсена і її тітка шукали міх Цілий тиждень, а потім його перестали шукати, обходячись без нього; старий кюре роздував вогонь сарбаканом[88], що був зроблений у ті часи, коли сарбакани були у великій моді, і безперечно належав якомусь придворному Генріха IIІ. Нарешті, якось увечері, за місяць до своєї смерті, економка після обіду, на якому були абат Мушон, родина Нізронів і кюре із Суланжа, знову зняла плач Ієремії з приводу зниклого міха, не маючи змоги пояснити його зникнення.

— Як! Та він вже два тижні в ліжку Арсени, — сказала маленька Нізрон, вибухаючи сміхом. — Якби ця ледарка колись поправляла своє ліжко, вона б його знайшла…

У 1791 році з такого приводу всі могли вибухнути сміхом; але після цього сміху настало найглибше мовчання.

— Тут нема нічого смішного, — сказала економка. — Відтоді, як я захворіла, Арсена ночує біля мого ліжка.

Незважаючи на це пояснення, кюре Нізрон кинув на пані Нізрон та її чоловіка нищівний погляд священика, який запідозрив змову. Економка вмерла. Панотець Рігу зумів так спритно використати ненависть кюре, що абат Нізрон позбавив спадщини Франсуа Нізрона на користь Арсени Пішар.

У 1823 році Рігу завжди користувався, з почуття вдячності, сарбаканом для роздування вогню, не знімаючи міх з його цвяшка.

Пані Нізрон, яка шалено любила дочку, не пережила її: мати й дитина вмерли у 1794 році. Після смерті кюре громадянин Рігу сам взявся за справи Арсени, одружившися з нею.

Колишній послушник абатства, прив'язаний до Рігу, як собака до свого хазяїна, перетворився одночасно на конюха, садівника, скотаря, лакея і управителя цього сладострасного Гарпагона[89] Арсена Рігу, видана в 1821 році заміж без посагу за місцевого прокурора, своєю зовнішністю трохи нагадувала вульгарну красу матері й мала потайний характер батька.

Тепер, у віці шістдесяти семи років, Рігу ні разу не хворів і ніщо, здавалося, не загрожувало цьому здоров'ю, насправді нахабному. Високого на зріст, сухого, з очима, оточеними темними колами й майже чорними повіками, ви, коли він уранці давав змогу побачити свою зморшкувату, червону й пупирчасту шию, тим сміливіше могли б порівняти з кондором, що його дуже довгий, прищипнутий біля кінчика ніс своїм кривавим забарвленням ще збільшував цю подібність. Його майже лиса голова привела б у жах знавців френології опуклістю своєї потилиці — ознакою деспотичної волі. Сіруваті очі, майже закриті кволими плівками повік, були наче призначені для лицемірства. Два пасма волосся невизначеного кольору й такі ріденькі, що не ховали шкіри, розвівалися над широкими й високими вухами без закраїни, — риса, що вказує на жорстокість по лінії тільки моралі, коли не становить ознаку божевілля. Дуже великий рот з тонкими губами своїми, спущеними кутиками, загнутими у вигляді якихось ком, де стікали соки чи пінилася слина, коли він їв або розмовляв, — виказував невтомного їдця і запеклого п'яницю. Геліогабал мав бути саме таким.

Його незмінний костюм складався з довгого синього сюртука з коміром військового крою, з чорного галстука, штанів і широкого жилета чорного сукна, його черевики на товстій підошві були споряджені цвяхами зовні, а зсередини — короткими шкарпетками, які зимовими вечорами в'язала йому дружина. Анет і її пані в'язали й панчохи для пана.

Рігу був на ім'я Грегуар. Друзі його ніяк не хотіли відмовитися від різних каламбурів, які дозволяла початкова буква Г його імені, хоч, внаслідок надмірного користування, вони за тридцять років дуже зносились. Його найчастіше вітали «Грігу» (Г. Рігу), тобто скнара.

Хоч цей начерк і змальовує характер Рігу, ніхто ніколи не уявить, до чого, при цілковитій відсутності опору і в повній самоті, колишній бенедиктинець підніс мистецтво егоїзму, уміння добре пожити й сластолюбність в усіх її видах. Насамперед, він завжди обідав сам, причому йому прислужували його дружина і Анет, які самі обідали, разом з Жаном, після нього, на кухні, поки він перетравлював свій обід і просипав свій хміль, проглядаючи новини.

На селі не знають назв газет, вони всі звуться новинами.

1 ... 131 132 133 ... 175
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ежені Гранде. Селяни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ежені Гранде. Селяни"