Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

Обід, як і сніданок та вечеря, завжди складався з найсмачніших страв і був приготовлений з тим знанням справи, що відрізняє економок кюре між усіх інших куховарок. Пані Рігу двічі на тиждень власноручно збивала масло. Вершки входили, як складова частина, в усі соуси. Городина збиралася так, щоб прямо з грядок попасти в каструлю. Звикши їсти зелень та городину, які пережили своє друге проростання, виставлені проти сонця в заразі вулиць, у бродильному середовищі крамниць, обприскувані фруктівниками, які надають їм таким способом лише найбільш обманливої свіжості,— парижани не знають дуже тонкої чарівності, яку містять у собі ці продукти, що їм природа дала минущі, але могутні властивості, коли їх їсти, так би мовити, «живцем».

Суланжський м'ясник доставляв тільки найкраще м'ясо, побоюючись втратити такого покупця, як грізний Рігу. Вирощена вдома птиця повинна була мати виняткову делікатність смаку.

Ця, доведена до святенності, дбайливість охоплювала всі речі, призначені служити Рігу. Коли туфлі цього витонченого телеміта[90] були з грубої шкіри, то високоякісна ягняча шкірка йшла на їх підкладку. Коли він носив сюртук з товстого сукна, то тільки тому, що воно не торкалося тіла, бо сорочка його, випрана й вигладжена вдома, була виткана найумілішими пальцями Фрісландії. Його дружина, Анет і Жан пили місцеве вино, вино, яке Рігу лишав із свого врожаю; але в його особистому льосі, повному, як бельгійський льох, найдобірніші бургундські вина стояли поруч з бордоськими, шампанськими, русійонськими, ронськими й іспанськими винами, купленими за десять років уперед і розлитими в пляшки братом Жаном. Привезені з островів лікери мали своє походження від мадам Анфу[91]; лихвар запасся ними до кінця днів своїх під час продажу якогось бургундського замку.

Рігу їв і пив не гірше за Людовіка XIV, як відомо, одного з найбільших відомих ласунів, і це відкриває значність витрат на більш ніж сластолюбне життя. Обережний і скритний у своїй потайній марнотратності, він торгувався за кожну дрібницю, як уміє торгуватися тільки духовенство. Замість незліченних заходів обережності, щоб уникнути обману при купівлі, хитрий чернець лишав у себе зразок товару і вимагав підписати угоду; а коли його вина або припаси одержувалися з іншого місця, він застерігав, що при найменшій ваді відмовиться прийняти товар.

Жан, завідувач фруктового саду, навчився зберігати найкращі сорти фруктів, відомих у департаменті. Рігу на Великдень їв яблука, груші, а іноді й виноград.

Ніколи жодний пророк, здатний зійти за бога, не знав такої сліпої покори, як Рігу в найменших своїх примхах. Рух його густих чорних брів кидав його дружину, Анет і Жана у смертельний трепет; він міцно тримав у руках цих трьох рабів безліччю дрібних обов'язків, що обплітали їх, наче ланцюгами. Щохвилини ці нещасні почували себе під гнітом якоїсь обов'язкової роботи, або догляду хазяїна; вони під кінець дійшли до того, що знаходили певну чарівність у цих безперервних роботах; вони більше не нудьгували. Усі троє мали благополуччя цієї людини за єдиний і головний зміст своїх завдань.

З 1795 року Анет була десятою гарненькою служницею, взятою Рігу, який похвалявся дістатися до домовини на перекладних із молоденьких дівчат. Прийшовши до нього в шістнадцять років, Анет у дев'ятнадцять років мала одержати розрахунок. Кожна із цих служниць, дуже старанно вибраних в Occepі, Кламсі й Морвані, приваблювалась обіцянкою прекрасного майбутнього; але пані Рігу вперто жила! І завжди, через три роки, якась сутичка, викликана зухвалістю служниці щодо бідної пані, незмінно закінчувалась її звільненням.

Анет, справжній досконалий витвір витонченої краси, дотепна, пікантна, цілком заслуговувала герцогської корони. У неї був і розум; Рігу нічого не знав про її зв'язки з Жаном-Луї Тонсаром, і це вказувало на його захоплення цією гарненькою дівчиною, єдиною, якій її честолюбність підказала лестощі як засіб для засліплення цієї рисі.

Цей Людовік XV без престолу не задовольнявся однією гарненькою Анет. Притискуючи селян заставними на землі, куплені ними понад їх кошти, він обернув на свій сераль всю долину від Суланжа і на п'ять льє далі за Конші в напрямі до Ля-Брі, розплачуючись лише відстрочуванням позовів за минущі скарби, які поглинають багатство стількох стариків.

Це блаженне життя, що дорівнювало життю відкупщика Буре, не коштувало йому майже нічого. З допомогою своїх білих негрів Рігу рубав ліс, обробляв землю, збирав свої дрова, сіно, хліб. Для селянина його праця — річ незначна, особливо проти обіцяного йому відстрочення платежу. Рігу, роблячи невеликі накидки за відстрочення на кілька місяців, притискував своїх боржників, вимагаючи від них різних послуг, справжньої панщини, на яку вони йшли, думаючи, що нічого не платять, бо не виймали грошей з кишені. Так Рігу іноді виплачувалося набагато більше за основну суму боргу. Глибокодумний, як чернець, мовчазний, як бенедиктинець-літописець, хитрий, як священик, скритний, як усякий скнара, ніколи не виходячи за межі права, — цей чоловік був би Тіверієм у Римі, герцогом Рішельє за Людовіка XIII, був би Фуше, якби мав честолюбність піти в Конвент; але він мав розум стати Лукуллом без пишноти, сладострасним скнарою. Щоб чим-небудь заповнити свій розум, він широко віддавався безмежній ненависті. Він робив усякі неприємності генералові графу де-Монкорне. Селян він примушував рухатися з допомогою невидимих ниток, смикання яких розважало його, наче партія в шахи, де пішаки жили, де скакали коні, де сурмили такі, як Фуршон, слони, де проти сонця сяяли схожі на тури феодальні башти, а королева підступно робила шах королю. Щодня, підвівшися з ліжка, Рігу із свого вікна бачив пихаті покрівлі Егського замку, димарі його павільйонів, його чудесні брами й говорив собі: «Усе це впаде! Я висушу ці струмки, я вирубаю ці тінисті гаї». У нього була велика і маленька жертва. Обдумуючи руйнування замку, ренегат плекав мрію вбити дрібними шпильковими уколами абата Бросета.

Щоб закінчити портрет цього колишнього ченця, досить сказати, що він ходив до церкви, шкодуючи про