Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

Коли він відмикав дверцята, задзвонив телефон. Сіріль Левантен. Координатор групи криміналістів. Правитель лабораторій.

— Я телефоную з приводу ліків.

— Яких ліків?

— Тих, що ми знайшли в Лувесьєнні, в пластиковому…

— О’кей, згадав. Що там?

— Невідомо. Мої хіміки не впізнають цих речовин. Це не ті препарати, які можна купити на ринку. Радше якась експериментальна фігня.

Качиний став. Справа наближалася до гіпотези, що вже якийсь час вимальовувалася в голові Ервана: клінічні експерименти в закритому закладі. ЗПП як постачальник піддослідних кроликів…

— Ви навіть не знаєте дії цих пігулок?

— Відомо, що це синтетичні аналоги.

— Говори французькою.

— Замінники нейромедіаторів, які дають змогу блокувати чи стимулювати нервові рецептори.

Ерван анітрохи на цьому не знався й не мав часу на поглиблений курс.

— Як вони впливають на мозок?

— По-різному. У деяких випадках його функції блокуються. В інших — посилюються в десятки разів.

— Значить, цей тип препаратів належить до сфери психіатрії?

— Радше нейрології. Але їхній ефект подібний до дії психотропів, якими лікують психічні розлади. Загалом, це новий спосіб керувати настроєм і…

Теорія потроху вибудовувалася: таємні випробування на схиблених злочинцях під приводом лікування. Хто це помітить? Хто цим перейматиметься?

— Твої хлопці ще працюють? — перебив Ерван.

— Звісно.

— Є надія дізнатися щось конкретніше?

— Шанси незначні. Щоб розвідати більше, потрібна назва лабораторії, де це виготовили. Усе, що можна припустити: або наш клієнт діяв під такими пігулками — у такому разі ця херня посилює жорстокість, — або, ще гірше, вживав їх, щоб заспокоїтися, й тоді я не насмілююся уявляти собі, що він міг робити зі своїми наступними жертвами без ліків…

Справа першої необхідності досі та сама: знайти божевільного. Не має значення, хто він: потрібно зупинити його за будь-яку ціну. Ерванові спала ідея: посилити спостереження за ЗПП Шарко, адже той псих міг повернутися туди по ліки.

— Перетелефонуй, коли матимеш новини. Дізнайтеся про пігулки все, що зможете.

Ерван виїхав на автомагістраль з твердим наміром податися просто в Орлі й сісти на перший-ліпший літак, що наблизить його до Бреста, Ляссе та його сраних експериментів. Але цієї миті він усвідомив, що вся схема була б неможливою без згоди державних органів.

Ну от, Паскаль В’яр заслуговував на ще один візит.

Течія відносила його щораз далі.

— Можу тобі сказати, що він тоді не міг втримати член у штанях…

Біля неї гиготіли двоє дівчат в ультракоротких спідницях. Вони вмостилися на розкладених стільчиках, ніби готувалися катапультуватись просто до вершин слави. Ну-ну, вірте в це, дівчатка…

Щоб не викликати жодних підозр, Ґаель намагалася вести своє звичне життя. Воно включало участь у всіх кастингах, які їй пропонували. Ось чому опівдні опинилася в цій задушливій залі, в районі Плен-Сен-Дені, в оточенні дівок свого профілю. Маскувальна операція проводилася з метою доведення самій собі, що життя триває.

Але спочатку ризикнула й призначила зустріч Пайолю. З безглуздою впертістю наполягала на виплаті другої половини гонорару.

— Ти хвора, чи що? — люкс-сутенер аж захлинувся й обвів усе довкола зацькованим поглядом.

Вони сиділи в «Chez Francis» на площі Альма. Попри холод Ґаель обрала терасу. Ладна була перетворитися на бурульку, але нізащо не відмовитися від сигарет.

— Віддай мені моє бабло.

— Я взагалі не мав посилати тебе на цей виклик.

— Моє бабло.

Пайоль приголомшено витріщався на неї з-за масивних окулярів у черепаховій оправі.

— Повірити не можу, що ти причетна до цього вбивства.

— Забудь усе це й заплати мені!

Вона сама обрала кафе на честь одного уривка з «Сигналу про капітуляцію» Франсуази Саґан, яку обожнювала. Вимагати гроші за трах, який закінчився стріляниною, у місці з літературною конотацією — ось що називається «міксом жанрів».

Пайоль пхнув їй у долоню півтори тисячі евро.

— Ви у вашій сімейці всі бахнуті. Я більше ніколи в житті не хочу бачити твою пику.

— Навзаєм.

Сутенер зник у пащеці метро Альма-Марсо, що проковтнуло його, ніби кит — велику риб’ячу кістку. Наступної миті Ґаель дістала зі своєї старої сумочки другу половину гонорару й замислилася: що робити з бабками. Віддати останню шану батькові. Вона пройшла до авеню Монтень і купила собі відпадний прикид а-ля «Black is black»[133] з огляду на похорон.

Коли промайнула ця швидкоплинна мить радості, Ґаель закинула сумки додому та неохоче попленталася на свій кастинг. Більше нічого не хотіла, почувалася цілковито спустошеною. Почалося найгірше: вона нічого не їла від самої Лозанни. Для інших брак апетиту є симптомом тривоги чи печалі, або взагалі депресії. Для неї це була ознака рецидиву. Її тіло знову взяло гору й повернулося до режиму, який знало найліпше: чудовий процес самознищення.

Скільки вона протрималася? Щонайменше років із десять. Перемогла анорексію, ніби кінцівку собі ампутувала. Позбулася частини себе самої, зараженої, небезпечної частини. Але ось тепер пролунав той сигнал. Вона знову тішитиметься виснаженням, тремтітиме від мук голоду — аж до непритомності.

Знову стане кістлявою, крихкою, колючою. Це потворне тіло покаже всім, ким вона була в душі: пошматованим створінням з гострими кутами. Схованкою для маленьких крихких кісток, які так і просили: «Розчавіть нас».

— Ти знаєш директора кастингу?

Ґаель підскочила: якась панянка в азійському стилі дивилася на неї з-під накладних вій.

— Ні, — насилу спромоглася на відповідь.

— А я колись давно спала з ним. Може, це стане в пригоді, а може, й ні, — короткий регіт цієї дівки нагадував відригування. — Хай там як, мені начхати. Я