Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

Ґаель перевела погляд на свою співрозмовницю. Та мала блискуче й густе чорне волосся, певно, фарбоване. Хизувалася ним, мов нувориш, який у ресторані дістає пачки купюр. А ще вона вирізнялася надмірною засмагою, яка безпомилково вказувала на Лазуровий берег із його неробами-багатіями. Що ж до азійського коріння, то натяки на нього обмежувалися стрілками, наведеними аж до скронь.

— А чим займатимешся, якщо не допоможе?

Ґаель запитала, щоб не говорити про себе — не мала сили навіть на те, щоб змусити свою сусідку замовкнути. В її випадку це свідчило про надзвичайну кволість.

— Мистецтвом…

Ґаель не завдала собі праці слухати далі. Та дівчина вимовила це слово так, як могла б сказати: «Ковбасними виробами». Швидше за все, вона гадала, що Ле Корбюзье — це марка коньяку, що музика почалася з The Beatles і закінчилася Шакірою, що живопис — це вкладення грошей, а Пазоліні — назва італійської пасти. «Мистецтвом…»

Ґаель почувалася цілковито загубленою. Її власна кар’єра зайшла в глухий кут — насправді вона вже давно в ньому сиділа. Не мала жодних інших перспектив чи навіть сили, щоб знайти собі клієнта на годинку задля кишенькових грошей. І на додачу — жодного натяку на партнера чи хоч якусь подругу.

Вона була сама. Сама зі своїми кістками. Своїм голодом. Своїми спогадами.

— А ти?

— Що — я?

— Чим займаєшся окрім цього?

Мізки конґолезців на стелі. Останні слова Еріка Катца в тунелі. Кров Кріпо, що затікає їй у рукав, поки вона вганяє ножа йому в горло. Листя платанів, крізь яке вона летить з четвертого поверху…

— Та нічим особливим.

Коли Паскаль В’яр відчинив двері свого кабінету, на порозі чекав Ерван із пістолетом у руці.

— Прийшов запросити мене на обід?

— Впускай.

— Тобі все мало? Ти…

Ерван зацідив йому пушкою в писок і ногою зачинив двері. В’яр осів на письмовий стіл. Поки він вставав, Ерван уже обеззброїв його. Із носа в Паскаля текла кров. Цей струмочок і синець від удару чайником на щоці — просто зимовий макіяж альтерглобаліста.

— Закричиш, поворухнешся, спробуєш хоча б щось зробити — я тебе завалю.

— Ти що, хворий? Принаймні усвідомлюєш, де ми?

— У вовчій пащі, — Ерван коротко зареготав, схопив Паскаля за комір піджака та штовхнув до крісла (майже втратив контроль над собою, передав куті меду, намагаючись всадовити гівнюка за стіл). — Ти намахав мене зі своїми казками про терористів. Зараз розповіси все, що знаєш про Жана-Луї Ляссе, ЗПП Шарко, Ізабель Баррер, Філіппа Юссено. І гляди: ніяких дурниць, бо вранці я їх наївся по самі гланди.

— Твоїй кар’єрі хана, поц, — прошипів В’яр, намагаючись зупинити кров аркушем паперу, який схопив зі столу.

— Яка кар’єра? Тут хоча б свою роботу скінчити. Я тебе слухаю.

— Не розумію, про що ти торочиш.

Ерван прицілився в нього, обіруч стискаючи зброю:

— Сказав же, годі молоти дурню. Ляссе. Юссено. Баррер. Розповідаєш, як вони пов’язані, я стуляю пельку та йду собі.

— Ти реально не врубаєшся.

— Тому й прийшов.

— Ти промахнувся, чуваче. Правосуддя на моєму боці.

— Поки що я бачу перед собою лише мудака, який плете інтриги.

— Знайома історія, так?

Менше за все Ерван хотів дозволяти затягувати себе в царину особистого: легендарна ненависть між В’яром і Морваном, махінації, яких вистачає з обох боків. Загалом, Ерван не тягнув руку ні за того, ні за того.

Він обрав наживку, щоб підсікти цю щуку:

— Учора ввечері Жан-Луї Ляссе телефонував тобі під час затримання. За годину прокуратура Кемпера підписала наказ про його звільнення. Поясни мені це диво.

В’яр зітхнув. Аркуш, скручений і увіткнутий у ніздрю, затуляв йому півобличчя. Сміх та й годі. Урешті-решт він підвівся й попрямував до свого столу.

— Не туди. На канапу.

У цьому доволі просторому приміщенні був куток для нарад із круглим столом, кількома стільцями й диваном. В’яр упав поміж подушок, закинув голову на спинку. Його сорочка й светр були заляпані кров’ю.

Мовчанка. Ерван, і далі тримав господаря кабінету на мушці. Схопив стілець і всівся по інший бік столу. Це протистояння фліків просто в будівлі Міністерства внутрішніх справ побило всі на світі безглузді рекорди. Ерван подумав, що десь дуже глибоко в його душі завжди жила мрія про це. Убити батька. Порушити останнє табу. Зчинити безлад у святилищі. Але його гнів уже стискався в клубок скорботи. У мертвих не стріляють.

— Ляссе працює на нас, — нарешті виплюнув В’яр і втупився Ерванові у вічі.

— Ти вже говорив те саме про Юссено.

— Це довга історія.

— Часу в нас доста.

Паскаль розплився в посмішці.

— У дев’яностих роках Ляссе та Юссено відкрили клініку в Шату.

— Про це ми теж уже говорили.

— У ті часи вони співпрацювали з фармацевтичними лабораторіями та керували випробуваннями на пацієнтах-добровольцях.

— Добровольцях? У психлікарні?

— Розумію, на що ти натякаєш. Насправді ж вони вели власні дослідження. Я про це нічого не знаю, але в ті часи в моді були нейромедіатори.

— Цього ранку ти намагався впарити мені байку, буцімто «Феянтін» — таємна в’язниця, де допитували бороданів. Тепер хочеш, аби я проковтнув побрехеньку про передову лабораторію? Це всього-на-всього притулок для світських левів і левиць із депресією.

— Клініка була водночас і тим, і тим. Але недовго. Від початку двотисячних Юссено геть відбився від рук. Чимало витратив на процес із розлучення й думав тільки про бабло. Почав розвивати свій бізнес. Урешті-решт він розбився в Греції зі своїми хлопчаками.

— А Ляссе?

— Ляссе не хотів припиняти дослідження. Звертався до державних закладів