Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

— Ось, спіймала! Та він бореться зі мною, гляньте! Ах ти ж, яка краса!

Вона тримала пташеня в жмені, так що голівка його визирала між її великим і вказівним пальцями, і, сміючись, цілувала створіння і гладила іншою рукою. Береніс не так уже й любила птахів, її надихала краса життя та власна врода. Почувши відчайдушне цвірінькання пурхнувшого на гілку горобчика, вона насварилася:

— Ну чого ти галасуєш? Я його тільки на хвилинку взяла.

Ковпервуд засміявся.

— Цілком природно, що вона хвилюється, — ска­зав він.

— Вона ж чудово знає, що я йому нічого не зроблю, — заперечила Береніс так гаряче, начебто її слова були ­жартом.

— Невже знає? — здивувався Френк. — Чому ви так гадаєте?

— Тому що так воно й є. Вони чудово розуміють, коли їхнім дітям справді загрожує небезпека.

— Та звідки ж їм знати? — не вгамовувався Ковпервуд, зачарований і захоплений її примхливою логікою.

Ця панночка була для нього загадкою, він ніколи не міг сказати, що вона думає. Береніс на мить зупинила на ньому погляд своїх холодних синіх очей.

— Невже, по-вашому, в усіх цих створінь тільки п’ять почуттів? — Питання її прозвучало м’яко і зовсім не докірливо. — Ні, вони все розуміють. Ось і вона зрозуміла. — Береніс граційним рухом вказала на дерево, в гілках якого тепер панувала тиша. Цвірінькання замовкло. — Зрозуміла, що я не кішка.

І знову чарівна глузлива посмішка пробігла по її вустах, зібрала в зморшки ніс і куточки очей. Слово «кішка» прозвучало в її вустах якось особливо виразно та ласкаво. Френк дивився на неї, і йому здавалося, що розумнішої за цю особу він ще нікого не бачив. Ось жінка, котра могла б заволодіти всім його єством! Якщо він зуміє зацікавити її собою, йому знадобляться всі його здібності, всі душевні сили. Які у неї очі — одночасно загадкові й ясні, привітні та холодно-проникливі. «Так, — здавалося, промовляли ці очі, — щоб заінтригувати мене, треба бути дуже цікавим!»

А тим часом вона дивилася на нього зі щирим інтересом. Її лукава посмішка служила тому запорукою. Так, це була не Стефані Плейто чи Рита Солберґ. Він не міг просто поманити її пальцем, як Еллу Хаббс, Флоренс Кокрейн, Сесилію Гейґенін. Це була жінка самобутня, з душею, відкритою для романтики, для мистецтва, для філософії, для життя. Ні, завоювати її не легко.

А Береніс тим часом і сама стала все частіше думати про Ковпервуда. Він таки незвичайний чоловік. Так каже її мати, і газети постійно згадують його ім’я, відзначаючи кожен його крок. Через якийсь час вони знову зустрілися, цього разу в Саутгемптоні, куди вона приїхала з матір’ю. Френк, Береніс і ще один молодик, такий собі Грінель, пішли купатися. День був чудовий. На сході, на півдні та на заході перед ними стелилася поцяткована бризами синя морська широчінь, ліворуч від неї химерно височів рудуватий піщаний мис. Коли Ковпервуд побачив Береніс у блакитному купальнику і сандаликах, його боляче кольнула думка про вражаючу швидкоплинність життя — старе старіє, а молоде знову і знову приходить йому на зміну. У нього за плечима були довгі роки боротьби, поважний життєвий досвід, однак у найважливіших питаннях він не мудріший за цю двадцятирічну юнку з її допитливим розумом і вибагливим смаком! Про що б вони не розмовляли, він не знаходив ні найменшої вади в її єстві, — так багато вона знала, такі тверезі сентенції висловлювала. Правда, панночка була не проти похизуватися, але ж вона мала на це повне право. Грінель уже встиг набриднути їй, тому вона відіслала його геть і розважалася бесідою з Френком, котрий дивував її силою та цілісністю свого характеру.

— Знаєте, — зізналася вона йому, — з молодими людьми буває іноді жахливо нудно. Вони такі дурні. Подивиш­ся на них — штиблети, краватка, шкарпетки, тростина, а більше нічого і немає. Взяти хоча б Грінеля — ходячий манекен і тільки. Розгулює живий костюм від англійського кравця і помахує паличкою.

— О, це я розумію, обвинувальний акт! — засміявся Ковпервуд.

— Ні, далебі, — відгукнулася вона. — І нічого він не знає, у нього в голові тільки поло та зручний стиль плавання, та хто куди поїхав, та хто з ким одружується. Хіба це не нудьга?

Вона відкинула голову і зітхнула на повні груди, немов хотіла видихнути з себе всю цю нудьгу та дурість.

— Ви і йому це казали? — поцікавився Френк.

— Певна річ, казала.

— Тоді зрозуміло, чому у нього такий похмурий вигляд, — сказав фінансист, озираючись на Грінеля та пані Картер: вони сиділи поруч на пляжних стільчиках, Грінель зосереджено креслив по піску носаком черевика. — Цікава ви істота, Береніс, — продовжував він невимушеним тоном. — Ви часом на диво відверті та безпосередні.

— Не більше, ніж ви, якщо вірити тому, що про вас пліткують, — відрізала вона, пильно глянувши на нього. — Ну, в усякому разі, я не маю наміру себе силувати. Вже дуже він нудний. Ходить за мною по п’ятах, а мені він зовсім не потрібен.

Дівчина похитала головою і побігла по пляжу туди, де було менше тих, хто купаються, озираючись на бігу і немов закликаючи Ковпервуда: «Ну, а ви що ж відстаєте?» Схаменувшись, чоловік побіг слідом за нею швидким, молодим кроком і наздогнав супутницю у мілкій закритій бухті з чистою та прозорою водою.

— Гляньте! — вигукнула Береніс. — Рибки! Он, он вони!

Вона вбігла в воду, де, як срібло на сонці, гуляла зграйка колюшок, і стала ловити їх, як ловила пташеня, намагаючись загнати в калюжку, відокремлену від моря вузькою піщаною косою. Френк, немов якийсь десятирічний хлопчисько, старанно допомагав їй. Він із захопленням ганявся за рибками, одну зграйку впустив, зате іншу підігнав зо­всім близько до берега і почав кликати Береніс.

— Ой! — втішилася вона. — Тут їх також багато. Хучій сюди! Женіть їх на мене!

Волосся її розліталося, щоки зарум’янілися, очі стали яскраво-синіми. Витягнувши руки, і вона, і Ковпервуд низько схилилися над водою, де п’ять-шість рибок металися та стрибали, намагаючись вислизнути. Підігнавши їх до самого піску, обидвоє одночасно зробили швидкий рух, і Береніс спіймала рибку. Френк схибив, але допоміг дівчині втримати рибку, яку вона схопила.

—