Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

Хоч і не відразу, та все-таки вирушив він до Терези; не в його правилах було кидати поле бою, навіть якщо знав, що приречений на поразку. Він згадав іншого Валдоміро, свого найкращого та незамінного друга Гульвісу, який так рано покинув цей світ, упевненого та сміливого, що йому й досі не було рівних ні на ігровому полі, ні у житті. Ось хто без сумніву допоміг би йому, якби був живий!

Як тоді, кілька років тому, після виснажливих тижнів суцільного невезіння, коли не лише в кишенях вітер гудів, а й не було де тих грошей шукати, Ариґоф зайшов до «Табарису», де зустрів Гульвісу, якому — навпаки — доля всміхалася, даруючи купу фішок і щасливих чисел. Того вечора Гульвіса поділився з ним фішкою та своєю удачею: за лічені хвилини він виграв дев’яносто шість конто, чого з ним досі ніколи досі не траплялося. То була ніч нечуваних галюцинацій: не довго думаючи, він замовив півдюжини костюмів, жбурнувши кравцеві в лице кілька кредиток у п’ятсот мільрейсів. Так, то була достоту незабутня ніч, ніч шалених оргій у борделі Карли, і все за його кошт; ніч, що навіки стане легендарною згадкою гральних вечорів у Баїї!

Дивно, та щойно він згадав про Гульвісу, як надзвичайно чітко почув його глузливий голос:

— Ну що, відчайдушний утікачу, де твоя славетна відвага? Геть у дупі залипла? Хто не випробовує долі — не вартий удачі, і ти це добре знаєш. І відколи це ти перетворився на чемного учня Валдоміро Лінса? Хіба ж не ти добряче давав усім прикурити в гральних залах, коли той допіру вперше прийшов до столу?

Ариґоф аж укляк посеред вулиці Чилі, такий реальний і близький був Гульвісин голос, що лунав у його вухах. А над морем уже народжувався місяць і огортав своїм мерехтливим срібним сяйвом Баїю.

— Та забудь про ту біляву кобилку Терезу, чорний страхопуде, ти так боїшся того прокляття, ніби й не син свого Шанґо. Залиш ту сухоребру дівку на потім, спершу випробуй свою долю, а вже тоді прийдеш до неї святкувати.

Невгамовний Гульвіса завжди мав якусь несусвітню чуйку, він вірив і дослухався до найнеймовірніших прикмет і з незмінною усмішкою продовжував грати — щастило йому чи ні. Хтозна, подумав Ариґоф, а що як він бачить мене зараз зі свого неба, знає, як мені кепсько, знає, що я заставив свій золотий ланцюжок, срібний перстень і годинник?

— Ну і де твоя мужність, га? Поверніть мені відважного, безстрашного Ариґофа!

Валдоміро Лінс, цей обережний і досвідчений гравець, порадив йому не спокушати долі й сховатися поки що в ліжку коханки, тої білявої й такої розумної жінки: Тереза знала напам’ять всі річки Китаю, усі вулкани та вершини Анд. Коли вона бачила над собою того кремезного голого негра, здавалося, її серце злітає до піку Гімалаїв і здригається земна вісь: ох, та безсоромна брикуха! Знаючи, якої втіхи можна зазнати в обіймах Терези, лише божевільний міг повернутися тієї ночі в гральну залу.

— Послухай, тюхтію, йди по свій виграш, можеш мені довіритися… — знову пролунав голос Гульвіси.

Ариґоф роззирнувся; здалося, що поруч він відчув теплий Гульвісин подих. Це було так, ніби давній друг узяв його під руку і повів до найближчого звідти «Абайшадиньйо».

— Я ніколи не пасував перед небезпекою… — твердо відказав негр.

Тереза вірно чекала його, смакуючи шоколадними цукерками і мріючи про бурхливі канадські річки та витоки Амазонки. Ариґоф, без єдиного тостадо у кишені, зайшов до «Абайшадиньйо» і сів за картярський стіл.

Антоніо Дединьйо, круп’є, саме готував нові колоди, щоб розпочати гру. Його оточували невпевнені обличчя похнюплених гравців. І жоднісінького знайомого, який позичив би Ариґофу копійчину. Оголосивши, що на кону сто конто, Антоніо Дединьйо виклав на стіл даму і короля.

— Давай даму… — почув Ариґоф Гульвісин голос.

Але де взяти клятих грошей, бодай п’ять мільрейсів? Поруч з Ариґофом сидів незнайомець у білому костюмі з купою фішок у жмені; з самого лише його вигляду було зрозуміло, що в гральних закладах він не вперше і навіть не вдруге; але обличчя його негр не знав, вочевидь, якийсь багатий провінціал. Ариґоф витягнув із краватки вишукану аґрафку у вигляді встромленого в серце ключика — Терезин подарунок. Як стверджував іспанець із Сете, то було не золото, а лише кольоровий метал, а діаманти — звичайні шкельця, тому прийняти її під заставу він однозначно відмовлявся.

Попри те, Ариґоф на свій страх і ризик вийняв ту шпильку і простягнув її сусідові:

— Шановний незнайомцю, чи були б ви такі ласкаві позичити мені фішку, будь-яку, і нехай ця дрібничка залишиться у вас під заставу. Довго в боргу перед вами я не зостанусь, мене звуть Ариґоф, і мене тут кожен знає.

Чепурун простягнув йому фішку в сто мільрейсів.

— Нехай ця шпилька буде у вас, якщо виграєте, просто повернете борг. Нехай щастить!

Лише Ариґоф поставив на даму, більше ніхто з гравців не захотів ризикнути. Навіть чужинець у білому костюмі, і той волів просто спостерігати за грою. З першого ж разу випала дама, Ариґоф виграв і забрав свої фішки, Дединьйо знову відкрив дві карти і, мов за дивним збігом обставин, знову випала дама і король. Ариґоф знову поставив свої гроші на даму.

Антоніо Дединьйо витягнув карту з колоди: не важко було здогадатися, що знову випала дама. І далі теж — дама. Ариґоф продовжував впевнено ставити на даму, але цього разу на даму поставив і незнайомець у білому костюмі. Навколо столу почали збиратись роззяви, які захоплено стежили за грою. Антоніо Дединьйо знову відкрив карту і — о диво! втретє підряд випадала дама, лише цього разу червона, Ариґоф згадав про Терезу. «О, мій Боже!» — вихопилось у якоїсь нервової дівчини.

Дванадцять разів поспіль в Ариґофа випадала спершу дама, а за нею король. Тепер не лише незнайомець, а й багато інших ставили так само, як фартовий негр, який щоразу зривав по три конто — максимальна ставка.

Білий, мов крейда, смертельно напружений Антоніо Дединьйо приготував нові колоди. Тепер за грою стежили не лише зацікавлені завсідники закладу, а й фінансовий менеджер Лулу. Довкола столу вже тіснились усі відвідувачі, були там і гравці в бакару та рулетку, всім було цікаво спостерігати за Ариґофом.

Антоніо