Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

2 грудня

Уряд заслуховує повідомлення свого голови про «угоду між німецьким Головним командуванням та представниками петлюрівців».

Ухвалили: «Ознакомившись с проектом соглашения, заключенного Главным германским командованием с представителями повстанцев, руководимых Петлюрой, и принимая во внимание, что, заключая это соглашение, Главное германское командование как бы признает на Украине наряду с правительством Гетмана — другое правительство, которое оно называет Директорией, и тем самым как бы признает власть этого последнего в тех частях украинской территории, которая фактически захвачена повстанцами, что при таких условиях правительство, признан­ное державами Согласия, не может управлять страной и направлять деятельность местных правительственных учреждений и органов к под­держанию того порядка, который необходим, и имея в виду, что созданное этим положение находится в полном противоречии с теми принципами, которые высказаны по отношению к Украине державами Согласия, Совет Министров постановил поручить министру иностранных дел, во-первых, заявить письменный протест германскому командованию и германскому дипломатическому представителю, в котором указать, что означенное соглашение противоречит суверенности Украинской Державы, а также высказанным представителем держав Согласия г. Энно принципам, в силу которых право регулировать вмешательство германцев в отношении повстанцев принадлежит украинскому правительству и украинскому Главному командованию. Во-вторых, передать этот протест представителю держав Согласия, сообщив ему текст соглашения и пояснив, в частности, те вредные для поддержания порядка на Украине последствия, которые могут и должны явиться результатом отдельных пунктов соглашения».

Діючи в критичних умовах, обтяжених відсутністю часу для аналізу обстановки й ухвалення зважених рішень, уряд УД обирав варіанти, доцільність або недоцільність яких важко оцінити навіть сьогодні.

Так, наприклад, того самого 2 грудня уряд, дізнавшись про призначення країнами Згоди генерала Денікіна «головнокомандувачем всіх діючих проти більшовиків збройних сил, в тому числі діючих на Україні», уповноважив прем’єра Гербеля відповісти денікінському представникові в Києві генерал-лейтенанту Петрові Ломновському, що РМ «вважає, що таким головнокомандувачем не може бути особа, яка стоїть на чолі однієї з армій, які об’єднуються». Одночасно уряд відкинув домагання Денікіна встановити контроль над Чорноморським флотом, ухваливши, що ЧФ може підпорядковуватися тому лише «в оперативному відношенні..., але в усіх інших випадках... повинен залишатися в підпорядкуванні українського уряду».

П. Ломновський (1871—1956 рр.). Джерело: https://gwar.mil.ru

Констатація автора

Двома останніми рішеннями від 2 грудня Рада Міністрів однозначно й остаточно відкинула домагання російських «білих» сил перетворити Українську Державу на молодшого партнера, сателіта і, тим більше, евентуальну можливість «розчинитися» без залишку в нетрях «єдинонеділимої» Росії.

Ці два рішення раз і назавжди беззаперечно доводять всю фальшивість та штучність тогочасних, минулих, сучасних та майбутніх звинувачень державного проводу УД взагалі та Павла Скоропадського зокрема у намірах «продати» або «здати» державну незалежність України.

Можна сказати й інакше: не того «розливу» були ці люди. Совістю та Батьківщиною не торгували. Не вміли. А навчитися не було нагоди.

Останні дні Української Держави — продовження

Але повернімося до урядових рішень. Того-таки 2 грудня РМ ще й асигнувала 5 млн карб. «на видатки по охороні громадського спокою в країні» та засудила відхід німецьких військ з Донецького басейну та «інших територій, прикордонних з територією Росії».

3 грудня

Уряд, зокрема, ухвалює розглянути закон про загальну мобілізацію населення, «скупити» «у німців всі ті предмети, які виявляться потрібними українському урядові» та, як не дивно, ухвалив закон «про вилучення із обігу на ринку цукру вільного продажу» і 2 млн карб. «на видатки, які не підлягають оголошенню».

5—10 грудня

Уряд ухвалює:

— звернутися до німців із заявою про те, що пересування петлюрівських військ «несе загрозу залізничному сполученню»,

— прийняти закон про мобілізацію «всього населення Київського градоначальства, здатного носити зброю», 1889 р. н.,

— поінформувати одеське представництво країн Антанти «про дійсний стан справ в Києві»,

— скоротити розмір хлібної пайки до ¼ фунта на людину, залишаючи для робітників пайку в ¾ фунта,

— асигнувати 25 тис. карб. на видання періодичного часопису Міністерства народної освіти.

6 грудня. Рада Міністрів протестує проти німецьких намірів залишити Шостку (там знаходився стратегічно важливий пороховий завод), вивчає «Проект про Вищу раду з транспорту в Українській Державі» та заслуховує доповідь міністра фінансів про прибутковий податок, який пови­нен сплатити колишній шах Персії (! — Д. Я.).

7—10 грудня. Уряд Української Держави ознак життя не подає — принаймні сьогодні про це нічого невідомо.

11 грудня

Відбувається засідання, яке стало останнім в історії цієї державної формації. Читаючи його, не можна позбутися враження — уряд діє так, нібито навколо нічого екстраординарного не відбувається. Або майже не відбувається. Судіть самі.

Питання 1—2 порядку денного: про законопроекти, розглянуті Малою РМ. Рішення: схвалити.

Питання 3: законопроект про «інспекцію праці». Ухвала: продовжити обговорення 16 грудня.

Питання 4: ухвалення кандидатури генерального хорунжого Гернгросса на посаду військового міністра.

Хто такий Борис Гернгросс?

Гернгросс Борис Володимирович народився 29 квітня 1878 р. в Полтавській губернії. Випускник Петровського Полтавського кадетського корпусу (1886), Михайлівського артилерійського училища (1899), Миколаївської академії Генерального штабу (1906, по 1-му розряду). Учасник Першої світової війни: начальник штабу 3-ї Донської козачої дивізії, командир 14-го Мітавського гусарського полку. В 1917 р. — генерал-майор, у грудні — командир «українізованої» військової частини. За часів УД — начальник Єлисаветградського військового училища, станом на 21 листопада — генерал-хорунжий. Учасник «Білого» руху — командир 14-го гусарського полку (1920) у званні генерал-майора. Після евакуації з Криму перебував у Галліполі: командир 3-го кавалерійського полку, 2-ї кавалерійської бригади. Емігрував до Югославії. У 1931 р. — командир 2-ї бригади кавалерійської дивізії, викладач Вищих військових курсів у Белграді.

Кавалер 2 бойових орденів. Помер 1943 р.[261].

11 грудня — продовження

Питання 9 порядку денного останнього засідання РМ УД: доповідь міністра внутрішніх справ щодо покриття видатків на утримання добровільних дружин.

Питання 11: клопотання міністра праці про асигнування 250 тис. карб. на утримання місцевих бірж праці.

Питання 12, останнє: «оголошення кандидатур» на урядові посади.

12 грудня

На залізничній станції Козятин начальник німецького штабу полковник Неш та невідомі нам представники Директорії підписують таємну угоду, згідно з якою німці взяли зобов’язання бути нейтральними, сконцентруватися у своїх київських казармах, вивісити на них білі прапори і не пручатися вступові повстанців до столиці[262].

14 грудня

Того дня міністри УД ухвалили два документи такого змісту.

Перший: «Обсудив требования Директории, Совет Министров постановил сложить с себя полномочия и передать власть Директории. С. Гербель, С. Меринг, И. Кистяковский, В. Косинский, С. Петров».

Другий: «Всем, всем по учреждениям Украины. Всем войсковым частям и учреждениям. Я, Гетман всея Украины, в течение семи с половиной месяцев все свои силы клал на то, чтобы вывести страну из того тяжелого положения, в котором она находилась. Бог не дал мне силы справиться с этой задачей. Ныне в виду сложившихся условий, руководствуясь