Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Скільки я не думала, нічого розумного на думку так і не спало. Зрештою, втомлений організм зажадав відпочинку. І я сама не помітила, як заснула, згорнувшись калачиком на ліжку, з Тріскальцем в обіймах.

Найдивовижніше, що я це чудово пам'ятаю. І усвідомлюю, що зараз мені знову сниться сон. У ньому я стою поруч із ліжком і зі сторони спостерігаю за собою, точніше за своїм сплячим біосинтезоїдним тілом. З сумною усмішкою слухаю, як тихо бурчить уві сні мій маленький друг, до якого я, несподівано для самої себе, встигла вже так сильно прив'язатися.

Що з ним буде, якщо я піду? Чи не постраждає через те, що допомагав мені? Страшно за малюка. Чи можу я його якось захистити? Про це також треба подумати. Шкода, тільки часу на всі ці роздуми у мене майже не залишилося. До першого світанку не так вже і далеко, а я досі не знайшла жодного рішення.

Душу роз'їдає гіркотою. Чи виживу я? З кожною годиною надія все більше тане.

Може саме тому я зараз стою окремо від свого тимчасового тіла? Може це знак, що мій час вийшов?

Ну чи якийсь інший знак. Може, це справді моя надзвичайна здатність. Через присутність на кораблі Чарпатчхе я так і не встигла нічого навчитися у на-агарів. Не встигла розібратися у самій собі.

Шкода.

Коли я починаю відчувати поруч чиюсь присутність, то це вже не викликає в мені ніякого здивування. Справа звична. От тільки зараз все відчувається якось інакше. Це не настирлива, дряпуча увага Чарпатчхе. І не присутність Хамани, що не виморожує душу. Цікаво навіть, кому ще я могла знадобитися?

Здивовано хмурячись, обертаюся й обводжу уважним поглядом кімнату, шукаючи джерело свого занепокоєння.

Її я помічаю не одразу. Та й коли помічаю, ледве можу розглянути. Немов напівпрозора, безбарвна примара німою тінню застигла на межі світла і тіні, що відкидається однією з фігурних опор.

Це дівчина. Невисока, витончена, з важкою хвилею мерехтливого сріблясто-русявого волосся, в довгій світлій сукні, що підкреслює жіночну фігуру. Дуже красива, хоч і примарна.

− Хто ти? – питаю тихо.

Кілька секунд нічого не відбувається. Незнайомка продовжує мовчки і, як мені тепер здається, здивовано витріщатися на мене. А потім озирається на всі боки, ніби переконуючись, що я звертаюся саме до неї. Звісно, нікого не помічає і безшумно випливає з тіні, повільно наближаючись до мене.

− Ти мене бачиш? – лунає тихий, ледве чутний голос. Немов у динаміці сильно зменшили звук

− Бачу. А не повинна? – хмикаю нервово.

− Не те щоб... − на примарно-блідих губах з'являється невпевнена посмішка. – Просто я цього не очікувала. На таке... мало хто здатний.

Не очікувала? Це я можу збагнути. Якщо її дивує те, що я її бачу, то я зараз у повному приголомшенні від того, що цей привид виглядає надто вже... людиною. Звідки у цьому всесвіті, на планеті Імаран, узятись привидові землянки? Напевно, це таки якийсь глюк.

− Ти справжня? Чи лише плід моєї уяви? − озвучую не найрозумніше питання.

− Справжня. Просто перебуваю поряд з тобою в... нематеріальній формі? Хоча, глюк, напевно, теж не зізнався б у своїй несправжності, – посміхається привид. − Але це дуже, дуже добре, що ти мене бачиш. Бо я вже весь мозок зламала, думаючи, як вас попередити.

− Попередити? Про що?

− Про те, що Хамані не можна вірити! − емоційно скрикує незнайомка. І навіть стає трохи більш видимою і чутною.

− Та що ти кажеш? − пирхаю невесело. − Можеш не турбуватися, я й сама про це вже здогадалася. От тільки гадки не маю, що з цим робити. От якби ти підказала якийсь вихід із цієї патової ситуації…

Безглуздо, напевно, просити поради у людини, яку вперше бачиш, та ще й за таких дивних надприродних обставин. Але я вже реально дійшла до тієї стадії, коли відчай штовхає шукати будь-які можливі варіанти.

Примарна дівчина сумно зітхає.

− Вибач, з цим складніше. Можу тільки сказати, що якщо ти дозволиш їй провести цей ритуал, це обернеться лихом для нашого з тобою рідного Всесвіту. І ще… я бачила, як загинуть обидва чорні на-агари, намагаючись зупинити її.

− Чорні на-агари? Ти маєш на увазі Са-арда і Шоа-дара? − стрепенувшись, я вихором підлітаю до своєї співрозмовниці.

− Так. Їх. Хамана вже не вперше намагається залучити на свій бік представників їхньої раси. Їй потрібні ментальні здібності на-агарів, їхня сила і честолюбство, щоб зруйнувати зсередини імперію Аша-Ірон. І в результаті – захопити владу в освоєній частині нашого рідного Всесвіту. Вона використовує тебе, щоб підібратися до них і досягти свого.

− Стривай-стривай, − хапаюся я за волосся. − Мені треба розібратися? Чому я повинна тобі вірити? Ти з мого рідного Всесвіту? Людина, так?

− Так, ми з тобою з одного Всесвіту. І так, я людина. Родом із Землі, як і ти.

Словами не передати, як це приємно чути. Але її зізнання поки що майже нічого не пояснює. Запитань тепер стає ще більше.

− Тоді, звідки ти все це знаєш? Як ти потрапила сюди, хай і в нематеріальній формі?

− На-агари тобі, напевно, не розповідали про мене. Їм заборонено, – задумливо хмуриться моя співрозмовниця. − Але я можу. Мене звуть Ліна. Понад рік із лишком тому мене викрали із Землі і продали в рабство. Але мені пощастило. Мої господарі згодом не тільки звільнили мене, а й стали моїми коханими чоловіками. І так сталося, що за час мого перебування в імперії Аша-Ірон я сильно змінилася. І в мене з'явилися деякі здібності. Мене називають провидицею. І бачити я можу дуже багато. Сьогодення, як зараз. Минуле. І майбутнє у різних можливих варіаціях. Зараз ми з тобою, по суті, розмовляємо в одному з моїх видінь. І ти якимось чином теж це бачиш завдяки вже твоїм власним здібностям.