Читати книгу - "Королівський убивця"

Вона вказала на карти та інші речі, які я розклав на столі.

— Ти маєш для них безпечне місце?

Покої Чейда.

— Маю.

— Добре.

Вона зробила жест рукою, і я зрозумів, що далі загороджую їй двері. Відступив. Коли вона проходила повз мене, я знову відчув на мить солодкий запах гірських трав. Мої коліна підігнулися, і я проклинав долю, що змушений посилати смарагди на відновлення будинків, тимчасом як вони мали б облягати цю граціозну шию. Але я знав ще й те, — і це сповнювало мене шаленою гордістю, — що, коли зараз покладу смарагди їй у руки, вона наполяже, щоб їх було вислано до Феррі. Я запхав кольє в кишеню. Можливо, їй вдасться викликати гнів короля Шрюда, і він вирве гроші з Регалового гаманця. Можливо, коли я повернуся, ці смарагди все-таки зможуть притулитися до її теплої шкіри.

Якби Кеттрікен озирнулася, то побачила б, як Фітц червоніє від думок її чоловіка.

Я спустився до стаєнь. Це місце завжди мене заспокоювало. А відколи Барріч від’їхав, я відчував, що зобов’язаний час від часу сюди заглядати. Не те, щоб Гендз хоч якось показав, наче йому потрібна моя допомога. Але цього разу, коли я наблизився до воріт стайні, перед ними стояла купка людей і лунали сердиті голоси. Молодий стайничий хлопець висів на наголовачі могутнього тяглового коня. Другий, старший хлопець, шарпав за прикріплений до наголовача повід, намагаючись відібрати коня в меншого хлопця. За всім цим спостерігав чоловік у кольорах Тілту. Зазвичай спокійна тварина дратувалася через цю шарпанину. Ще хвилина — і хтось постраждає.

Я відважно вступив у самісіньку середину змагання, вирвавши повід з руки здивованого хлопця, і послав хвилю заспокоєння в бік коня. Він уже встиг мене забути, але заспокоївся під дотиком Віту.

— Що тут відбувається? — спитав я стаєнного хлопця.

— Прийшли й забирають Кліфа з його стійла. Нічого не питаючи. Це мій кінь, я щодня його пораю. А вони навіть не кажуть мені, що роблять.

— Я маю накази, — розпочав чоловік, який стояв поруч.

— А я де з ким розмовляю, — поінформував я його й повернувся до хлопця. — Гендз залишив тобі якісь накази щодо цього коня?

— Лише звичайні розпорядження.

Коли я тільки підійшов, хлопець мало не плакав. Тепер, коли мав потенційного союзника, говорив дедалі голосніше. Випростався і глянув мені в очі.

— Тоді все просто. Ми повертаємо коня в його стійло, поки не дістанемо іншого наказу від Гендза. Жоден кінь не покине стайні Оленячого замку без відома теперішнього стайничого.

Хлопець так і не відпустив наголовача Кліфа. Я віддав повід йому в руки.

— Саме так я й думав, сер, — ще злегка хвилюючись, сказав хлопець. Повернувся на каблуках.

— Дякую вам, сер. Пішли, Кліфі.

Хлопець гордо відмарширував, а великий кінь спокійно тупав за ним.

— Я маю накази щодо цієї тварини. Герцог Рем Упертий з Тілту хоче негайно вислати його рікою вгору.

Чоловік у кольорах Тілту пирхав у мій бік носом.

— Справді хоче? І він узгодив це зі стайничим?

Я був певний, що це не так.

— Що тут діється?

Це прибіг Гендз, із дуже порожевілими вухами та щоками. У когось іншого це могло б виглядати кумедно. Але я знав, що в нього це означало злість.

Чоловік з Тілту випростався.

— Цей чоловік, один з ваших стаєнних челядників, завадив нам, коли ми прийшли до стайні забрати нашу худобу, — пихато заявив він.

— Кліф — худоба не Тілту. Він з’явився на світ тут, в Оленячому замку. Шість років тому. Я був при цьому присутній, — зауважив я.

Чоловік зверхньо глянув на мене.

— Я не з тобою розмовляю, а з ним. — Він тицьнув великим пальцем на Гендза.

— Я маю ім’я, сер, — холодно відповів Гендз. — Мене звати Гендзом. Я тут за стайничого, замість Барріча, відколи він від’їхав з королем-в-очікуванні Веріті. А в нього теж є ім’я. Фітц Чівелрі. Він час від часу допомагає мені. Має стосунок до моєї стайні. Так само, як мій стаєнний хлопець і мій кінь. Що ж до вас, то ви, якщо маєте ім’я, мені його не назвали. І я не знаю причини, яка змушує вас перебувати у моїй стайні.

Барріч добре вишколив Гендза. Ми обмінялися поглядами. Згідно повернулися плечима й рушили в бік стайні.

— Я Ланс, стайничий герцога Рема. Цього коня продано моєму герцогу. І не лише його. Двох яблукастих кобил і валаха. Ось і папери.

Коли ми поволі повернулися, чоловік з Тілту простягнув сувій. Моє серце тьохнуло на вигляд краплі червоного воску з витиснутим на ній знаком оленя. Документ мав вигляд справжнього. Гендз повільно взяв його. Скоса зиркнув на мене, і я став поруч з ним. Він трохи знав грамоту, але читання зазвичай було для нього важкою річчю. Барріч його підучував, проте грамота давалася йому нелегко. Я заглядав Гендзові через плече, коли він розгорнув сувій і почав його читати.

— Усе ясно, — сказав чоловік з Тілту. Потягся по сувій. — Може, я прочитаю його вголос?

— Не клопочіться, — відповів я йому, тимчасом як Гендз згортав сувій. — Ясно, що написано, а що не написано. Це підписав принц Регал. Але Кліф — не його кінь. Він, кобили й валах — коні Оленячого замку. Лише король може продати їх.

— Король-в-очікуванні Веріті відсутній. Принц Регал його заступає.

Я застережно поклав руку Гендзові на плече.

— Король-в-очікуванні Веріті справді відсутній. Але король Шрюд — ні. І королева-в-очікуванні Кеттрікен теж ні. Хтось із них мусить підписати документ на продаж коня зі стайні Оленячого замку.

Ланс забрав свій сувій і придивився до підпису.

— Що ж, раз Веріті немає, то мусить бути достатньо знаку принца Регала. Зрештою, усі знають, що старий король здебільшого не при собі. А Кеттрікен… ну, вона не член сім’ї. Отож, доки немає Веріті, Регал є…

— Принцом, — гостро промовив я. — Сказати про нього менше було б зрадою. Так само, як сказати, що він є королем. Або королевою. Якщо це не так.

Я дав змогу йому допетрати, що це прихована загроза. Не звинуватив його безпосередньо у зраді, бо за це він мусив би померти. Навіть такий помпатичний осел, як Ланс, не заслуговував смерті лише за бездумне повторення того, про що його пан, без сумніву, говорив уголос.