Читати книгу - "Таємна історія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тут Вандерфеллер? — перепитав він, озираючись. — Де?
Ця найясніша царствена особа, що займала чимало місця в колективному несвідомому Коркоранів, головувала в доброчинному фонді, заснованому його ще більш царственим дідусем, що володів контрольним пакетом акцій банку, де працював Коркоран-старший. А це передбачало засідання правління та деякі випадкові громадські заходи, які дали Коркоранам невичерпний запас «дивовижних» історій про Пола Вандерфеллера, його європейськість та славнозвісну «дотепність». І хоча вандерфеллерівські дотепи, які постійно лунали у виконанні Коркоранів, мені здавалися вбогими (навіть охоронці у вахтерській буді жартували смішніше), в оселі сім'ї Банні вони спричиняли ввічливі вибухи цілком щирого реготу. Скажімо, один із найулюбленіших способів Банні почати речення полягав у тому, що він немовби недбало міг зронити: «Тут недавно тато обідав із Полом Вандерфеллером…»
І ось він, величний, іде та обпікає всіх навколо променями своєї слави. Я поглянув у напрямку, в якому махнула рука Г’ю, і побачив звичайнісінького чоловіка з доброзичливим виразом обличчя, яке може належати людині, забаганки котрої постійно вдовольняють. За сорок років, добре вдягнутий, нічого особливо «європейського», якщо не рахувати потворних окулярів і зросту, нижчого за середній.
Обличчям пана Коркорана розплився вираз, дуже схожий на ніжність. Не сказавши жодного слова, він тицьнув дитину в руки сину й поквапився напростець по газонах.
Може, через те, що Коркорани мали ірландське походження, може, через те, що пан Коркоран народився в Бостоні, але вся їхня сім'я, здавалося, відчувала загадкову спорідненість із кланом Кеннеді. Свою подібність вони плекали щосили — особливо пані Коркоран зі своїми зачісками та окулярами в стилі псевдо-Джекі, — але ґрунтувалася вона ще й на деяких фізичних аналогіях. Зубаті, надмір засмаглі худорлявці Брейді та Патрік здавалися тінню Боббі Кеннеді; решта братів включно з Банні могли похвалитися кремезнішою статурою за взірцем Теда Кеннеді і його ж дрібними, заокругленими рисами, що ніби гніздилися в центрі обличчя. Їх легко можна було сплутати з молодшими представниками клану, скажімо двоюрідними братами. Френсіс мені розповідав, що якось вони з Банні завітали до одного модного й переповненого ресторану в Бостоні, куди вела довжелезна черга. Коли офіціант поцікавився прізвищем, на яке вони замовляли, Бан, погойдуючись на закаблуках та ні грама не вагаючись, відповів: «Кеннеді», і вже наступної миті персонал закладу розчищав для них столик.
Може, у зв’язку з цими асоціаціями, що переклацували в моєму мозку, а може, тому, що єдиний досі бачений мною похорон мав національну вагу і транслювався по телебаченню, похоронна процесія — довга чорна вервечка забрьоханих під дощем автомобілів із «бентлі» самого пана Вандерфеллера — ніби вві сні лучилася з іншим похороном та іншою, більш знаменитою автоколоною. Ми поволі просувалися вперед. Відкриті авто з квітами — схожі на імпровізовані кабріолети під час кошмарного Параду троянд на Новий рік у Каліфорнії — волочилися за драпірованим чорними завісами катафалком. Гладіолуси, фарбовані хризантеми, пальмове клечання. Сильний вітер обтріпував яскраві пелюстки та розносив їх цим жалобним поїздом, а вони налипали на вологе вітрове скло машин, немов сухозлітка конфеті.
Цвинтар був на автостраді. Ми підкотили на «мустангу», вилізли з нього (глухо клацнули дверцята) і тепер стояли, кліпаючи проти вітру, на засміченому гребені схилу. Повз нас по асфальту не далі ніж за три метри проносились автомобілі.
Це було велике, відкрите всім вітрам, пласке та анонімне кладовище. Могильні плити лежали рівненько, ніби сплановані за зразком типового приватного сектора в передмісті. Водій у формі відчинив двері «Лінкольна», що належав похоронному бюро, для пані Коркоран. Вона несла (не знаю навіщо) маленький букетик трояндових бутонів. Патрік подав їй руку, вона взяла його попід неї долонею в рукавичці, загадкова за темними окулярами, спокійна, немов наречена.
Відчинилися задні двері катафалка, і звідти показалася труна. Відвідувачі мовчки посунули за нею, поки її несли високо на руках посеред відкритого поля, і вона погойдувалась у трав’яному морі, немов маленький човник. На віку домовини весело майоріли жовті стрічки. Непривітне й неосяжне небо. Ми проминули одну могилку, дитячу, з якої щирився вигорілий гелловінський гарбуз із пластику.
Над ямою напнули шатро в зелену смужку — такі часто використовують для гулянок просто неба. У ньому було щось абсолютно беззмістовне й дурне. Отак і лопотіло воно, порожнє, банальне й безглузде в чорта на запічку. Ми зупинились і стали зніяковілими мовчазними групами. Я очікував на щось більше. По траві було розкидано сміття, яке дрібно пошаткували ножі газонокосарок. Упізнавались недопалки сигарет та обгортки від батончиків Twix.
«Що за дурня, — подумалося мені в нападі несподіваної паніки. — Як же це все могло статися?»
Угорі по шосе летіли машини.
Від могильної ями мене пройняв німий жах. Раніше я її ніколи не бачив. Абсолютно варварська річ. Глиняний тупик, з одного боку якого на дощаному помості стоять розкладні стільці, а з іншого насипана земля. «Боже мій», — подумав я. Тепер мені з кришталевою ясністю відкрилася вся картина одночасно. Навіщо морочити собі голову трунами, шатрами, якщо його просто вкинуть у яму, загорнуть землею, а потім поїдуть додому? Оце й так з усім цим? Позбутися людини, немов кавалка сміття?
«Бане, — думав я, — ох, Бане, пробач мені».
Священик швидко правив службу. Під шатром його позбавлене емоцій обличчя набуло зеленкуватого відтінку. Поруч сидів Джуліан — тепер я його бачив — і дивився на нас чотирьох. Спочатку Френсіс, потім Чарльз, за ним Камілла рушили ближче до нього, але мені було байдуже. Я був зачмелений. Коркорани сиділи дуже тихо, поскладавши руки на колінах. «Як вони можуть тут сидіти? — обурювався я. — Біля цієї страхітливої ями, нічого не роблячи?» Була середа. По середах о десятій ми займалися письмовою грекою. Саме там нам годилось би зараз бути всім разом. Труна непорушно лежала біля могили. Я знав, що її не відчинять, а хотів би якраз навпаки. До мене почало доходити, що більше я його не побачу.
Чоловіки в чорному, котрі принесли труну, стояли, вишикувавшись за нею, ніби хор старійшин у трагедії. Генрі поміж них виглядав наймолодшим. Він сумирно стояв, склавши перед собою руки — великі, білі руки вченого, вправні та доглянуті, ті самі руки, що намацували на шиї Банні пульс і перевертали його голову з боку в бік на її нещасній переломленій опорі, поки решта нас спостерігала з кручі, затамувавши подих. Навіть із такої відстані було видно жахливий кут, під яким вигнулася шия, черевик, повернутий не в тому напрямку, цівочки крові з носа та рота. Він відтягнув повіки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.