Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

— Сину, — сказала Катерина, — в останній раз втручаюсь я у ваші справи. Але це було давно розпочате діло; ви завжди казали, що я помиляюсь, і я дуже хотіла довести вашій величності, що таки моя правда.

В цей самий момент кілька чоловік зупинилось у вестибюлі, почувся стук мушкетних прикладів об плити підлоги.

Майже зараз по тому пан де Нансей прислав до короля просити дозволу увійти.

— Хай увійде, — живо сказав Карл.

Пан де Нансей увійшов, уклонився королю і, звертаючись до Катерини, сказав:

— Пані, наказ вашої величності виконано: його затримано.

— Як то його? — скрикнула Катерина дуже збентежена. — Хіба ви взяли тільки одного?

— Він був сам, пані.

— І оборонявся?

— НІ, він спокійно вечеряв у кімнаті і віддав шпагу на першу ж вимогу.

— Хто такий? — спитав король.

— Ви зараз побачите, — сказала Катерина. — Звеліть ввести затриманого, пане де Нансей.

За п’ять хвилин ввели де Муї.

— Де Муї! — скрикнув король. — Що це таке, пане?

— Ах, сір! — сказав з цілковитим спокоєм де Муї. — Коли б ваша величність дозволили мені, я сам спитав би про це.

— Замість того, щоб ставити таке запитання королю, — сказала Катерина, — будьте ласкаві, пане де Муї, поясніть королю, хто був у кімнаті в короля Наварського в відому ніч і хто в ту ніч, чинячи опір наказові його величності, як бунтівник, убив двох гвардійців і поранив пана де Морвеля?

— Справді, — сказав Карл, насуплюючи брови, — знаєте ви ім’я того чоловіка, пане де Муї?

— Так, сір. Ваша величність бажаєте знати його?

— Це було б мені приємно, признаюся.

— Ну, що ж, сір. Він звався де Муї де Сен-Фаль.

— Це були ви?

— Я самий!

Катерина, здивована цією сміливістю, ступила крок до де Муї.

— Як же, — сказав Карл IX, — насмілились ви поставити опір наказові короля?

— Перш за все, сір, я не знав, що це був наказ вашої величності, потім, я бачив тільки одно, або, краще сказати, тільки одну людину — пана де Морвеля, убивцю мого батька і пана адмірала. Я пригадав, що півтора роки тому, в цій самій кімнаті, де ми перебуваємо зараз, увечері 24 серпня ваша величність, розмовляючи зо мною, обіцяли мені покарати вбивцю, а що за цей час відбулися важливі події, я подумав, що король міг не виконати своєї обіцянки мимо власного свого бажання. Побачивши в дверях Морвеля, я подумав, що само небо посилає мені його. Решта відома вашій величності: я вразив його шпагою, як убивцю, і стріляв у людей його, як у бандитів.

Карл не відповів нічого; приятелювання з Генріхом примусило його з деякого часу дивитись на багато що інакше, ніж дивився він раніш, і не раз навіть з жахом.

Королева-мати згадала деякі побіжні думки про Варфоломіївську ніч, що виривались з уст її сина і були схожі на докори сумління.

— Але, — сказала Катерина, — що робили ви в такий час у короля Наварського?

— О, — відповів де Муї, — це довга історія, але коли б ваша величність мали терпіння вислухати її...

— Так, — сказав Карл, — розповідайте, я наказую.

— Слухаюсь, сір, — відповів де Муї, вклоняючись.

Катерина сіла, затопивши в молодого ватажка гугенотів занепокоєний погляд.

— Ми слухаємо, — сказав Карл. — Сюди, Актеон.

Собака вернувся на попереднє місце.

— Сір, — сказав де Муї, — я з’явився до його величності короля Наварського, як депутат від наших братів-протестантів, вірних підданих ваших.

Катерина зробила знак Карлу IX.

— Не турбуйтесь, мамо, — сказав він, — я не пропущу ані слова. Розказуйте, пане де Муї, розказуйте: чого ви з’явились?

— Попередити короля Наварського, — вів далі пан де Муї, — що його зречення призвело до того, що він утратив довіру в гугенотської партії, але, в пам’ять батька його Антуана де Бурбона, а особливо в пам’ять матері його, мужньої Жанни д’Альбре, ім’я якої у нас у великій пошані, гугеноти виявляють пошану до нього, звертаючись з проханням зректися своїх прав на корону Наварську.

— Що він каже? — скрикнула Катерина, яка, не зважаючи на все своє самовладання, не в силі була ви-терпіти такий нечуваний удар.

— Ага! — пустив Карл. — Але ця наварська корона, яку так перекидають без мого дозволу з однієї голови на другу, здається, трохи й мені належить.

— Гугеноти, сір, більше від кого іншого визнають принцип сюзеренності, зв’язаний з владою короля. Отже, вони сподівались упрохати вашу величність зоставити цю корону на голові, що дорога вам.

— Мені! — сказав Карл. — На голові, що дорога мені! Чортова погибель! Про яку це ви голову говорите, пане? Я вас не розумію.

— Про голову пана герцога д’Алансона.

Катерина зблідла, як смерть, і вп’ялася в де Муї пекучим поглядом.

— І брат мій д’Алансон знає про це?

— Так, сір.

— І він прийняв корону?

— З дозволу вашої величності, за чим він і послав нас.

— О! — сказав Карл. — Справді, ця корона найкраще годиться для брата нашого д’Алансона. І я сам про це не подумав! Дякую, де Муї, дякую! Коли вам приходитимуть у голову подібні ідеї, ви будете бажаним гостем у Луврі.

— Сір, ви давно були б поінформовані про весь цей проект, коли б не злощасна справа з Морвелем, яка змусила мене побоюватись немилості вашої величності.

— Так, — сказала Катерина, — але що сказав про цей проект Генріх?

— Король Наварський, пані, скорився бажанням своїх братів і зрікся престолу.

— Коли так, — скрикнула Катерина, — у вас повинно бути це зречення?

— Правда, пані, — сказав де Муї, — і воно випадково при мені, за підписом його і з датою.

— Дата до події в Луврі? — спитала Катерина.

— Так, здається, напередодні.

І пан де Муї витяг з кишені зречення на користь герцога д’Алансона, написане й підписане рукою Генріха і датоване