Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Швидкість, з якою маркіза кинулася до саркофага, могла б змусити деяких молодих вищих вампірів зашарітися від сорому. Якби вони могли шарітися. Аналізуючі чари посипалися з долонь магеси рясним дощем, збираючи усю необхідну Еріді Брауні інформацію. За десять секунд вона підняла очі на власника кабінету. В них плескалася готовність іти до кінця.
– Бароне, сподіваюся, що ви розумієте, що я не піду звідси без… без неї? Ви можете назвати будь-яку ціну. Навіть більше! Звісно, історії не відомо прецедентів, щоб ваше прокляття відмінили. Якщо відверто, то й мені самій невідомо про подібну можливість. Але я можу заприсягнутися своєю стихією, що допоможу вам позбутися прокляття!
– Прокляття? Вчителю, ви не казали, що на вас є якесь прокляття!
– Забагато слова «прокляття» в десятисекундній розмові… – Буркнув Грегор. – Давайте по порядку, шановні. Так, Леоне, на мені лежить печать Обранця Смерті. Виконана, як можна здогадатися, Її сіятельством. Але це вже пройдена тема, в нас, скажімо так, паритет...
– Обранець… Хай мене Індра вжарить… – На Леона Д’Альбон наче гору вронили. Він знав ці чари. Вони були легендарними, тому усі чарівники про них знали. Як і про те, що позбутися, вилікуватися, обдурити їх неможливо. І, не зважаючи на слова про «паритет», Леона дуже боляче вдарила думка про те, що вчитель, по суті – приречений.
– А що стосується вас, майстрине Брауні – я віддам вам саркофаг та дівчинку, що у ньому лежить, просто так. Я приблизно уявляю, хто це і з якою метою її було туди заховано. Гадаю, легенда про останнього аколіта Тріади Проклятих не така вже й легенда, егеж? Тільки зі статтю помилилися. Проте, гадаю, саме для мене та мого баронства біди від цієї дитини не буде. А от ще один союзник користь, можливо, і принесе…
– Я цього не забуду, Ваша Високомагічність. – З дуже серйозним виразом обличчя кивнула некромант.
Після цього Грегор змахом руки змусив металево-кам’яні лози забратися з поверхні мармурової труни. А маркіза Брауні таким саме змахом руки підняла саркофаг в повітря і скерувала його у темний портал, що відкрився. Все це проходило у повній тиші, яку порушувало лише збентежене бурмотіння Леона Д’Альбон.
– Та не розкисай! – Штовхнула в плече Вищого Магістра магесса Смерті й Пітьми. – Нічого з твоїм улюбленим вчителем не станеться! Бо я в такому разі теж приречена, якщо що! І нічого, як бачиш – не сумую. І ми обидва живі.
Після неочікуваного відкриття і ще більш неочікуваного дарунку від геоманта, настрій Еріди Брауні підскочив кудись до небес. І вона повернулася у своє крісло ледь не сяючи він задоволення.
– Та що вам, некромантам, та смерть… – Байдуже смикнув плечем Вищий Магістр. – Ну піднімете себе у якості вищого ліча. Лишень серце не битиметься та ще й дарунок посилиться, самі плюси.
– В конкретно взятій ситуації я б на вашому місці не був би так впевненим, Леоне. – З фірмовою кам’яною мармизою заперечив хазяїн замку. – Та й на вашому, майстрине Брауні, теж. Тимпаче, що мета нашої зустрічі вже досягнута. Тож – не смію нікого більше затримувати в моєму кабінеті. Бо я цю книжку вже рік як дочитати не можу.
– Хам…
– Класика…
І пара з дуже далеких між собою родичів, велично піднявшись зі своїх крісел, попрямувала до виходу. Двері за ними закрив так само незмінний ент-дворецький.
Весь шлях до виходу з донжону Леон та Еріда пройшли мовчки. Кожен думав про своє. Але коли віконт провів маркізу до центральної площі, біля якої було влаштовано таку зручну арку для одноразових порталів, вища магеса Смерті все-таки порушила тишу:
– Хай мене кістлява вхопить, але ви, віконте, хоч задумувалися про те, які ще секрети має ваш клятий вчитель?
– Задумувався, Ваше сіятельство. Але після певних подій одразу припинив це невдячне заняття. Бо в противному випадку ризикую втратити останні крихти самоповаги і зневірюся у власному дарі й фортуні.
[1] Нагадаю, що це богиня смерті в Ірісі. Не дуже вони й вірять у медицину, егеж?..
[2] Цей інцидент, власне, став першим приводом для бойового застосування Хісс. А точніше, диверсійного застосування. Того року увесь викладацький склад Університету ламав голови над думкою, що ж за створіння змогло відкусити триметровій химері верхню половину тулуба на території закладу – і безслідно щезнути, наче провалившись під землю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.