Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Ркштжон Слизький, очільник зовнішньої зовнішньої розвідки П’ятого Кола пекла або, як його знають у Серединному Вимірі Ірісу, Джон Хейтлесс, радник візиря Золотого Халіфату, стояв на піщаному бархані у самісінькому серці пустелі. Настільки глибокому серці, що звідси було далеко не тільки до рідких населених пунктів Халіфату, які зазвичай тулилися поближче до оазисів. Тут було далеко навіть до поодиноких, опалених нещадними до цих місць сонцями кактусів. Ба більше, в таку далечінь посоромилося б закотитися навіть пустельне перекоти-поле (звісно, якщо воно не було відправлено зі спеціальною диверсійно-розвідницькою місією від одного нашого знайомого геоманта). Але що поробиш, та усі потаємні тексти, пророцтва, викарбовані в астральних лакунах і завіряння дуже авторитетної бабки казали одне й те саме: Сокира Ненависті знаходиться десь зовсім близько!

Ой-йой, бачив би його візир, шановний  Абу бель Саад, те, що зараз спостерігає його радник. Сотня триметрових пекельних погоничів, м’язистих, але тупоголових демонів, у  кращих традиціях гастербайтерів, кидають пісок лопатами за десятьох людських рабів кожен. Вогняні жеребці, як наче звичайні віслюки, тягають туди-сюди візки з відпрацьованим піском, плавлячи у скло бархани під своїми копитами. Демонічна сарана обліпляє кожен камінець, що виринає з віковічного полону піску, і шліфує до первозданного блиску, щоб на ньому можна було знайти якісь підказки до того, що сховано ще глибше.

Вони копали так вже третій тиждень. І місце археологічних розваг архідемона перетворилося зі звичайного шматка пустелі у величезний котлован диаметром у п’ятсот метрів та глибиною у  сто п’ятдесят, оплавлений по краям до стану скла для більшої стабільності. Власне, це все, чим міг допомогти архідемон. Так, в силу генетики та не справедливого розподілення, демонам П’ятого кола, окрім енергій пекельної скверни, дісталися у володарювання стихії Вогню та Пітьми. І, як вже не раз зауважив Джон, жодного корисного фокусу!

– Покидьки з Четвертого та Восьмого Кіл, зі своїм Повітрям, могли б хоч видмухати цей сраний  пісок звідси! А в «третіх» та «сьомих» він би взагалі мало не сам пішов би! Але ж ні, трясця! Вогонь та Пітьма! Посеред пустелі! Із завданням розкопати хрін зна скільки тон піску! Та що ти там шкребешся?! – Закінчив свою тираду на високій ноті очільник зовнішньої зовнішньої розвідки П’ятого Кола пекла. Бо його вже хвилину обережно та скромно, двома велетенськими пальчиками смикав за край чорної кандури здоровезний пекельний погонич. Він був тут за прораба.

– Володарю. Пробачте, володарю. Хотів сказати, володарю… – Почав розмову демон, котрий і рідною демонською мовою так собі володів, не кажучи вже про мови Серединного світу.

– Та кажи вже, чудило… – Втомлено ляснув себе кігтистою долонею по обличчю архідемон. – Що цього разу?  Ще вам людей доставити на вечерю? Чи знов зачаровані лопати зламалися? Чи, може, однієї години вихідного на тиждень вам вже мало?!!

– Ні, володарю, все дуже чудово, дякую! Навіть вдома, у П’ятому, в матусі у стаді в мене було рази в три менше вихідних на тиждень!

– Еее, – навіть архідемона здивувала настільки скупа материнська любов, – двадцять хвилин, чи що?..

– Ага, – радісно кивнув дурною головою погонич, – та на свята, звісно, доводилося перепрацьовувати. Тож інколи взагалі був один вихідний на два тижні!

– Двадцять хвилин на два тижні… І куди дивиться відділ кадрових ресурсів Кола. – Похитав головою Джон. – В нас так половина робочої сили до Вулпота на самогонку раніше строку завітає…  То що ж ти хотів… шановний? – Чомусь Джону згадалося звернення знаті Фрідана до простолюдинів та офіціантів.

– Та ми відкопали з народом якусь площадку. Поки ще не все розгребли, але дуже схоже на домашню Алею Мокрих Підштаників.

– Алею?.. Твою ж, вулпотову, мамцю! – Заревів архідмеон і з усієї сили буцнув ногою купу піску.

– Аааа, ссссобака триголова, як же воно пече! – Ще більш розлютився радник візиря, бо чоботи з янгольської шкіри все ще були на ньому і відплачували страшенним болем за будь-який необережний рух.

Але ж і це було не все. Найнеприємнішим було те, що Джон почав здогадуватися, про що саме казали потаємні тексти і пророцтва, викарбовані в астральних лакунах. А також чому дуже авторитетна бабка мерзенно так хихотіла, бажаючи удачі у пошуках схованого артефакту. Бо Алея Мокрих Підштаників, розташована у П’ятому Колі пекла – це лабіринт, що починається з центру. А від нього вже відходять декілька воріт-виходів у різні напрямки. Честь проходити цей лабіринт зазвичай діставалася полоненим демонам з інших Кіл, смертним жертвам, яких затягнули в пекло демони і тим жителям П’ятого, хто своєчасно не сплачував податки. Так, демонічний домен Князя Ололота був дуже просунутою та бюрократичною державою. Але, гадаю, нема сенсу вточнювати, що серед учасників, відвідавших Алею, титул переможця жодного разу ніхто не здобув. Всі вмерли у надрах лабіринтів більш чи менш жахливою смертю. За усю історію Алеї Мокрих Підштаників вона жодного разу не програла своїм учасникам. Зареєстровано було лишень одну нічию. Бо колись вищий вампір, спійманий демонами ще за часів царювання в провінції Грейткіллс Тріади Проклятих, помер в лабіринті з голоду. Зі старістю, що очевидно, в нього проблем не було, а усі супротивники, що трапилися на шляху, якось не виправдали сподівань глядачів цього шоу.  Тож згодом, коли супротивники скінчилися, а усі пастки та інші витребеньки Алеї не змогли його здолати, вампір почав голодувати. І от, через декілька років його висохле до стану куриних снеків тіло дістали прибиральники лабіринту і прибили над центральною брамою Алеї, як символ, сповнений протирічь. Не переможець та не переможений.