Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Так, я пам'ятаю, о, нащадок Щедрого Дарами. – Задумливо промовив Псарас.

– З цього всього я також можу зробити висновок, що інцидент, що стався в твоєму домі, міг бути наслідком не більш ніж цікавості. Адже, погодься, у твоєму особняку є кімнати, куди цікавіші, ніж тренувальний зал. А розклад тренувань Спадкоємця клану також не може знати ніхто, окрім осіб із вашого клану.

– І ти знову правий, Олександре. – Ще більше задумався голова водників.

– Мабуть, тепер я покину тебе, Кіріакосе. Я сам нещодавно дізнався цю новину і всім нам варто її як слід обміркувати. – Раптово підвів діалог до кінця Олександр. – Ще раз пробач, що перервав твоє єднання зі Стихією. І гарного тобі дня.

На цій ноті чорне дзеркало в роті мертвої акули розцвіло брижами і зникло. А саме умертвя шанобливо вклонилося Кіріакосу (якщо цей кивок величезної риб'ячої голови можна було прийняти за уклін), відпливло на пару десятків метрів, де благополучно перетворилося на те, чим і має бути – на звичайний риб'ячий труп. На який, згодом, накинулися підводні жителі.

– Безперечно, це варто обдумати, Олександре. – Пробурмотів собі під ніс усе ще трохи приголомшений Кіріакос Псарас. – Як і той факт, що ти зовсім не міг знати, де я зараз знаходжуся... Бісові стародавні маги! Після тисячі років життя стає взагалі невідомо, на що вони можуть бути здатні, а на що – ні.

***

Літак сполучення Стокгольм-Анкара саме пролітав над батьківщиною Гавра, коли вони почали падати. Шум, паніка, спроби блідих стюардес заспокоїти пасажирів. Невимовний ґвалт. Аура глибокого жаху повисла у салоні літака. Гавру вистачило секунди, щоб відчути, що в обох пілотів одночасно зупинилося серце. Отже, пасажири літака приречені і це спровокує величезний виплеск енергії Смерті.

Гавр майже не здивувався, коли перед його магічним поглядом з'явилося худе обличчя жовчного старого. Ніздрі довгого і тонкого носа хижо тремтіли, язик облизував губи, що ледве виділялися на цьому виснаженому обличчі. Всім своїм виглядом примарний старий показував, що вкрай задоволений тим, що відбувається.

– Привіт, онуку. Скучив, мабуть?

– Сто років тебе не бачив і горя не знав. – Відповів маренню Гавр. Він не намагався підвищувати голос. Знав, що старий почує його навіть крізь той хаос, що панував довкола.

– Ну, не сто, а рівно вісімдесят сім років, скажімо. – Ощирився старий, показавши білі і дуже гострі зуби. – Загалом, тобі час додому. Відпустка закінчилася, сім'я зачекалася!

– І з чого ж я удостоївся такої великої честі від нашого прабатька власною персоною? На мене міг би вийти голова клану чи його заступник. Вони мають як мінімум три способи зв'язатися зі мною, замість того, щоб стільки народу помирало лише для твого короткочасного втілення!

– Дмитро зі своєю командою дивляться зовсім в інший бік. Вони мають інші завдання. Тобі ж – я хочу запропонувати можливість помститися нарешті Марковим за смерть Уляни. – Відповів моторошний старий, геть проігнорувавши другу частину тиради співрозмовника.

Гавр не одразу знайшовся з відповіддю. По-перше, тому що сама думка про можливість здійснити таку довгоочікувану помсту ввела його в ступор. По-друге – тому що літак упав.

Момент удару та вибух Гавр якось пропустив. Отямившись уже на землі у вигляді розколотої навпіл, обгорілої голови без жодних інших частин тіла, серед уламків літака, що чадять, Гавр просто дивився незрозуміло як вцілілим оком у небо, зіпсоване клубами чорного диму. Поки він згадував про загибле кохання, череп набув звичного вигляду. Поки він обмірковував способи швидше дістатися Харкова, відновилося все інше.

І ось, посеред уламків літака, що став братською могилою для трьох сотень людей, на знову набуті ноги піднялася самотня фігурка.

– Все одно безпечніше, ніж автомобілем. – Незрозуміло для кого сказав Гавр, а точніше – Гавриїл Безсмертний, він же – Біч Смерті, Аскет, рідний онук Кощія та найдавніший маг планети.

***

На розширеній сімейній раді Дубровських, до якої також, окрім мене й Даші, було включено домовика, було вирішено далі не тягнути і вирушити до Каргіних вже сьогодні. У будь-якому разі, Дашці сьогодні до них треба було їхати «в її особистий Гоґвортс», як я охрестив ці магічні екзерсиси. А мені треба було дізнатися, що в мені змінилося після того, як я став свідком жаху, що трапився в Маріанській западині. І чим може загрожувати це невиразне відчуття чогось стороннього в мозку.

Спочатку було вирішено все-таки проконсультуватися з Каргіними, бо від того підводного остраху віяло чимось, схожим на Темряву. А відьми були в цьому ще тими профі. І якщо вони нічого не скажуть – тоді спитаю у Гао, все одно ж їхати на дослідження схованки з цією Люттю Семи Небес.

До речі, згодом після інциденту, я спробував відшукати це «щось» у своїй голові ще раз. За допомогою Очей. І нічого не знайшов. Чи то пропало назовсім, чи то навіть думати не хотілося, але факт є факт. Я не можу Очима бачити крізь магію Напівбогів і богів. Хто дасть гарантію, що ця невідома штука не крутіша за всіх Напівбогів, разом узятих? А отже, цілком здатна сховатися навіть від такого проникливого погляду, як мій.

Чого ж тоді я чекав від Каргіних та Гао? Та й сам не знаю. Але, може, сотні років досвіду в магії та родові секретики виявляться кориснішими в цьому плані, ніж такий урізаний доступ до всезнавства, яким зараз володів я. У будь-якому випадку, думка сторонніх експертів, віднедавна вкрай зацікавлених у моєму доброму здоров'ї, не завадить.