Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Далебіг, цілком може так статися, — визнав поет. — Океан аж кишить островами, про які нікому нічого не відомо. Скільки разів я разом з моєю любою Анною благав Берлінґейма розповісти нам про них — про Ґрокленд, Геллуленд, Стокафіксу та решту островів! Скільки приємних годин я провів, вивчаючи ретельно книги про подорожі Венеціанця Дзено, П'єтро Мартіре д'Анґієри та старого доброго Гаклюйта! Навіть у Кембриджі, де мені краще було б займатися іншими речами, я засиджувався цілими вечорами над старожитніми картами та скриптами. Саме там, у Коледжі Маґдалени, у древній Лізморській книзі я і побачив опис островів Блаженних, узріти які так прагнула місіс Твіґґ, і прочитав, як їх знайшов святий Брендан. Саме звідти я довідався також і про Маркленд — лісистий острів; і про Фрізленд та Ікарію. Хтозна, що це може бути за острів? Може, це сама Атлантида, що піднялася з дна моря, або ж затонулий острів Бусс, який відкрив старий Фробішер; а може, це острів Бра, де жінки зазнають невимовного болю, виношуючи дітей, або чарівний Дакулі, острів колисок, куди вони їдуть, аби полегшити свої страждання під час пологів.

— Мені до того байдуже, — мовив Бертран, — аби нас не повбивали дикуни. Цього я боюся понад усе, відколи ми ступили на берег. Чи доводилося вам читати, які у цих дівок чоловіки?

— Я розділяв твої страхи, — визнав Ебенезер. — Деякі острови взагалі безлюдні; інші, як відомий острів Сібола, пишається своїми містами. Деякі схожі на Естотіленд, мешканці якого є знавцями всіх мистецтв і читають книги латиною, інші схожі на його сусіду — острів Дроджо, де, як пише Дзено, дикуни їдять своїх бранців.

— Молю Бога, аби це був не Дроджо!

— Коли поїмо, треба буде вилізти на вершину кручі, — сказав Ебенезер. — Якщо я побачу цей острів цілком, то тоді, можливо, скажу, як він зветься.

І він став далі пояснювати, що, хоч розташування та розміри островів різняться від однієї карти до іншої, між картографами існує певна згода щодо їхньої форми.

— Якщо він, наприклад, має форму великого серпа, то це напевно має бути острів Майда; якщо малого серпа, то це вже, поза всяким сумнівом, острів Танмар, про який розповідав П'єтро Мартіре. Великий паралелограм — це буде Антилія, а маленький — Сальваджіо. Звичайний прямокутник — це буде Ілья-Верде, а п'ятикутник — то вже Рейлья. Якщо з'ясується, що цей острів має форму досконалого кола, тоді нам треба буде звернутися до характерних ознак у глибині острова: якщо його розділяє навпіл ріка, то ми знатимемо, що це Бразилія, але якщо він натомість утворює щось на кшталт перстня або кільця навколо озера, що лежить всередині й собі має купу маленьких островів, то значить, Небеса змилостивилися й удача всміхнулась нам так, як вона ніколи не всміхалася Коронадо, оскільки це буде Сібола, острів семи Золотих міст!

— Дай Боже, аби так воно й було! — сказав Бертран, перевертаючи рибу, щоб підсмажити з іншого боку. — Люди в золотому місті не повинні бути такими кровожерливими, щоб їсти незнайомців, як ви ото гадаєте?

— Ні, вони радше візьмуть нас за богів і вдовольнять усі наші бажання, — вирік Ебенезер.

— От дідько! Тоді я сподіваюсь і молю Бога, щоб це був острів Семи міст; я візьму собі три, а ви заберете решту, аби відшкодувати втрату Молдену! А в тих книгах щось говориться про жінок у тих містах, чи гладкі вони, чи худі й чи гарні на вроду?

— Щось я нічого такого не пригадую, — відповів поет.

— Їй-бо, не барімось уже і прикінчимо цю рибу, паночку! — закликав Бертран, стягуючи рибу з рожна на чисто вимиті шматки сланцю, що правили їм за тарілки. — Мені вже терпець уривається, так кортить побачити мої золоті міста!

— Не сунься поперед батька в пекло! Зрештою, це може бути і не Сібола. Хтозна, може, цей острів за формою нагадує руку людини, от тоді нам і саксаган. Рука Сатани має таку форму, і це один з Insulae Demonium — островів демона.

Ця остання можливість достатньо приборкала їхню нетерплячку, аби вони віддали належне окунцям і крабам, яких вони присмачили голодом і з'їли руками, запивши все холодною джерельною водою з чашок, зроблених із мушель молюсків. Потім вони засунули собі в кишеню по одному залишеному крабу, просто отак, масних, і, рухаючись вгору по вкритій лісом ущелині, вилізли на вершину кручі, звідки, на превеликий жаль, їхнім очам з однієї сторони відкрився великий водний простір, а з іншої — ряд дерев. Висота сонця над горизонтом на сході на перевищувала сорока п'яти градусів; ще був час — декілька годин, щоб здійснити розвідку, перш ніж треба буде думати про вечерю і місце для нічлігу.

— Ну, і що ви пропонуєте, пане? — запитав Бертран.

— Я маю план, — мовив Ебенезер. — Але перш ніж я тобі його відкрию, скажи, з чого почав би ти?

— Не мені вам вказувати, паночку. Я визнаю, що частенько ліз там, де мене не питали, але це все в минулому. Ви врятували моє життя та пробачили мені все те лихо, яке я вам заподіяв; так що ниньки, пане, як ви заграєте, так я й танцюватиму.

Ебенезер мусив визнати доречність цієї думки, однак усе одно вирішив вступити в суперечку.

— Нас викинуло на якийсь Богом забутий острів, — сказав він, — що лежить далеко від перук — чи то з короткими, чи з довгими пуклями. Яку вагу тут має титул Поет-лауреат або ж такі начіпки, як «хазяїн» чи «слуга»? Ти собі чоловік, і я собі чоловік, та й край.

Бертран якусь хвильку над цим роздумував.

— Маю визнати, що я б таки дещо обрав, — сказав він. — Якби я міг вирішувати, то одразу, не гаючи часу, рушив би вглиб острова. І хтозна, може, ще до обіду ми встигнемо знайти собі по золотому місту, а мо', й по два.

— Ми не знаємо напевне, чи це острів Семи міст, — нагадав йому Ебенезер. — І мені не дуже до смаку йти вглиб острова без взуття. Натомість я пропоную пройтися вздовж берега, щоб ми могли взнати щось про довжину та форму цього острова. Можливо, нам вдасться визначити, куди ми потрапили, і довідатися дещо про людей, які тут мешкають, якщо тут