Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Часу немає, Рустем Халіл 📚 - Українською

Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Часу немає" автора Рустем Халіл. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 132 133 134 ... 140
Перейти на сторінку:
час опинитися на стадіоні й розмірковував, скільки таких щасливців із квитками, які зосталися сьогодні без концерту, дякують долі, що все завершилося саме так. 

— А мають дякувати вам, — додав він, коли ми спускалися пожежними сходами, і відлуння його слів стрибало металевими приступками. — Тим більше, на концерти можна ходити щотижня, а таке шоу, яке ви влаштували у facebook, бачиш тільки раз у житті. Ви стали зіркою, — він підморгнув мені, — і тепер, певно, можете зібрати стадіон не менший, аніж Олесь Міцний. 

— Тепер мене лише почнуть називати «той самий», — відповів я. — Той самий хлопець, що був на відео з президентом. 

Внутрішній двір не був захаращений автомобілями — таки ж суботній вечір. Капітан натиснув кнопку на брелкові, пропищала сигналізація. 

— Послухайте, Едеме, мені здається, ви не зовсім розумієте, що сталося. Ви змінили хід історії — ні більше, ні менше. 

Він поклав руку на дах машини, але відчиняти дверцята не поспішав. 

Я розреготався. Але Капітана не так легко було збентежити. 

— Я ж кажу не тільки про життя, врятовані сьогодні, — хоча й про них теж, звісно. Але передусім про те, що ви вивели президента на чисту воду. Уявіть, що було би з країною, якби нею ще п’ять років керувала людина, яка любить владу настільки, що готова на масове вбивство. Із цієї п’ятирічки варварів ми вийшли б іншими. 

— Ну, ви, Капітане, навряд чи змінилися б. Так і вели б свій корабель міськими вулицями, не покидаючи його, які прекрасні краєвиди не обіцяв би пейзаж за вікном. А якщо мене через п’ять років уже не буде — мабуть, цього не уникнути, ви напевно станете надійною опорою для когось іншого — доброта не терпить порожнечі. Станете тим, ким ви виявилися для мене. Другом, який мовчить, коли треба помовчати, слухає, коли треба вислухати, і підказує, коли треба порадити. 

Капітан прочистив горло, відійшов до кузова і щось пробурчав собі під носа. Він не з сентиментальних. Дзенькнули ключі, клацнула кришка багажника, і щось м’яке стукнулося об його край зсередини. 

— Не люблю змінювати ні звичок, ні людей у своєму оточенні. 

Його голова визирнула з-за відчиненого багажника. 

— Але навіть капітанам іноді доводиться залишати свої кораблі, — продовжив він. — Я не потрапив на концерт, однак на стадіоні все ж побував. Дивна історія… 

Це було так не схоже на Капітана, адже всі свої дивні історії він розповідав, зручно вмостившись у водійському кріслі. Але нині він порушив власне правило. 

— Удень дружина поїхала відвідати сина, і він мав привезти її на «Олімпійський». Тому я відвіз клієнта і припаркувався поруч зі стадіоном: вирішив уже не їздити по замовленнях, а дочекатися мою незрівнянну капітаншу і з нею під ручку ввійти в святая святих культурного вечора. Стояв я недовго. Не питаючи жодного дозволу, до мене на переднє сидіння заліз чоловік у картатому піджаку — таких тепер уже не носять. При цьому він навіть не назвав пункту призначення — настільки захопився відео у своєму телефоні. Я відразу ж упізнав ваш голос, отож це відео далі ми дивилися вдвох. Уперше в житті я вирішив, що від винайдення фейсбука є якась користь. Але відео я так і не додивився… 

— Чому? — здивувався я. 

Капітан урешті зачинив багажника, але тепер він стояв не з порожніми руками. Мить він дивився на мене, а потім різко й урочисто підняв над собою продовгувату річ, один кінець якої зблиснув у повечірньому світлі рожевою плямою. 

Він тримав над головою мого ціпка, в набалдашнику якого переливалася рожева рідина — моє спасіння. 

— Як? Ви?.. Звідки?.. — я розгубився і розгубив усі слова. 

Капітан мав вигляд переможця національної лотереї, хоча останнім її бенефіціаром був, звісно, я. Він вручив мені цю патерицю, і я взяв її — акуратно, ніжно, наче товсте скло могло розсипатися від мого дотику. 

— Довелося терміново покинути корабель і дістатися сцени до того, як стадіон оточить поліція. Уперше мені знадобилося моє посвідчення, протерміноване ще десять років тому. Ось так я викрав речдок із місця злочину, так-та-ак. На щастя, якщо це спливе, у мене є хороший адвокат. 

Я почувався дивовижно. Певно, схожі відчуття переживали Бантінг і Бест, коли вперше вкололи інсулін дитині, яка була в діабетичній комі. Лише дві столові ложки рідини, але ціна їм — ціле життя. Надія, забарвлена в рожеве. Шанс усе врешті зробити як слід. Я згадав, як кілька днів тому Артур простягнув мені цього ціпка ручної роботи — як символ, що моя хвороба прогресує. І тепер здавалося дивним, чому я не здогадався про секрет цього набалдашника тоді, коли побачив, що ліки від ураження Мітча такі самісінькі на вигляд. 

— Бачте, не тільки я сьогодні рятую життя. 

Я уявив, як Капітан кинувся на стадіон, як його не могли спинити ні охоронці, ні організатори концерту, ні натовпи фанатів, що стікалися на місце події. Казковий герой із червоним посвідченням. 

— Чекайте, то ви залишили того чоловіка в своїй машині? Ви ж не кидаєте її навіть заради прогулянок у парку, а тут довірили авто незнайомцю! 

Капітана, який шукає невідомий йому ціпок серед металевих конструкцій, уявити було легше, ніж покинутий на бозна-кого корабель. 

— Едеме, — розсудливо сказав він, — це ж усього лиш машина. 

Він умостився на сидіння, опустив вікно й відразу ж закурив. Капітан не квапив мене, даючи час звикнути до думки, що життя триває, що воно триватиме далі й для мене. Але я розумів, що усю повноту цього відкриття я цілком усвідомлю лише згодом — і вона накриє мене з головою, як хвиля — серфінгіста. 

Я вдарив гумовою підківкою ціпка по асфальту — наче поставив символічну точку в цій затягнутій історії. 

— Їдьмо додому, — сказав я. — Час завершити цей довгий день душем і міцним сном. 

Я сів поруч із Капітаном і затиснув ціпок між колінами. Наче ситий дракон, загуркотів двигун. 

Намагаючись умоститися зручніше, я стукнувся коліном об бардачок із окулярами і згадав про Ореста. А чи не дісталося йому сьогодні на горіхи?.. У кожному разі, я побачуся з ним у понеділок, — подумав я, — коли він знову повернеться в палату. 

Охоронець у будці втупився в телефон. Капітанові довелося висунутися з віконця й постукати по склу, щоб нас помітили. 

Шлагбаум невпевнено почав підійматися. 

Однак виїхати з-під арки ми не встигли. Перед нами, вискнувши колодками, загальмував синій «форд». Я сторопів. Це була автівка Артура, та сама, залишена на узбіччі із ключем у замку запалювання. Але що вона тут робить? 

Я торкнув за плече Капітана,

1 ... 132 133 134 ... 140
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Часу немає, Рустем Халіл», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Часу немає, Рустем Халіл"