Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Карета повільно котилася вуличками невеличкого містечка Абот. Гармонія була в піднесеному настрої — ця частина гастролей пройшла значно краще, ніж попередня. Діл, Мег і Тадео захоплено обговорювали вчорашній концерт, не стримуючи емоцій.

Карета зупинилася на краю площі біля пекарні. Якщо вони вже були тут, гріх не зайти до неї. Гармонія не з чуток знала, що там найсмачніша випічка. У пекарню вони послали кучера, бо було спекотно і не хотілося виходити.

Рада, притулившись скронею до м’якої оббивки, відсунула фіранку й дивилася на жвавий, залитий сонцем натовп. Вулиця гомоніла — люди говорили водночас, і розібрати окремі фрази було майже неможливо. Її розморило. Вона вже уявляла, як настане прохолодна ніч…

Аж раптом — звуки гітари, сміх і знайома мелодія.

Рада насторожилась. Вона завмерла, вслухаючись.

— Це ж… — прошепотіла вона й раптом розплющила очі. — Наша пісня?!

Але звучала вона якось… перекручено.

Не сказавши більше ні слова, Рада рвучко відчинила дверцята й зістрибнула з карети.

— Ти куди?! — здивовано озвався Альбрехт.

— Я почула дещо. Може, здалося… — кинула через плече, уже рушаючи в бік музики. Альбрехт одразу пішов слідом.

Побачивши гарно вдягнену жінку люди розступалися і затихали. Випадково на Раді сьогодні було одна з її дорогих суконь із філанського шовку та намисто з діамантами. Альбрехт теж був у новому камзолі, бо вони не встигли переодягнутися після концерту.

Мелодія вела їх до центру площі. І тут усе стало на свої місця.

На помості двоє чоловіків весело висміювали їхню пісню «Перелітні птахи» — пародіювали манери, пісню, навіть рухи. Один бренчав щось на гітарі, а другий із гротескною посмішкою танцював у стилі перебільшеного менуету.

Рада розтулила рота — не від образи, а від здивування.

— Це ж… нас висміюють. — промовив Альбрехт, піднявши брову.

— Ми що, так виглядаємо? — прошепотіла Рада, але в її голосі вже з’являлась посмішка.

— Ми так точно не танцюємо. — запевнив він, стримуючи сміх.

— Покажемо, як треба?

В її очах спалахнули знайомі вогники — ті самі, що з’являлися перед виступом, ще в замку Зарганса. Рада розсміялась, гучно й щиро, привертаючи до себе увагу.

Натовп затих. Люди почали насторожено озиратися.

— Ну чого ж ви завмерли? Продовжуйте! Ми теж хочемо потанцювати! — вигукнула вона.

Хтось уже відверто злякався, хтось — почав відходити. Але Рада підняла руки:

— Гей, досить цих поглядів! Грайте!

Вона підійшла до гітариста й з наполегливою усмішкою попросила:

— Щось жваве, будь ласка.

Вуличний музикант, ошелешений, поглянув на неї — і заграв.

І тут почалося.

Навіть коштовна сукня не завадила Раді танцювати, так, як вона це любила: із запалом, із душею. Її рухи були далекими від балетних па, зате кожен із них був живим, справжнім. Альбрехт підхопив, і вже через декілька секунд вони сміялися витанцьовуючи. 

Натовп спершу стояв ошелешено, але вже за хвилину всі реготали й аплодували. Навіть пародисти не витримали й почали сміятися разом із ними.

Майже одразу до них почали приєднуватися люди з площі — хтось невпевнено, хтось з азартом, намагаючись повторювати рухи. Гармонія кружляла у танці, сміялася — і в цю мить Рада та Альбрехт почувалися по-справжньому щасливими.

— У мене ідея! — вигукнув Альбрехт, коли музика нарешті стихла, і рвучко побіг до карети.

Мег, Тадео й Діл стояли збоку, спостерігаючи за дійством із невизначеними виразами облич.

— Тадео, Мег! Нам потрібна ваша допомога! У вас легкі інструменти! — з надією крикнув Альбрехт. Але побачивши, що вони не горять бажанням долучитися, зітхнув, вихопив гітару й побіг назад. У ту мить він навіть не зрозумів, чому їх це розсердило. Хіба погано — заспівати для простих людей?

Він не став довго думати. Повернувшись, передав свою гітару Раді, а сам прийняв інструмент від того самого жартівника, який пародіював їх кілька хвилин тому.

І раптом повз них ковзнула крихітна, майже непомітна кулька світла. За часи своїх виступів Гармонія вже перестала її помічати. 

Рада й Альбрехт лише переглянулися — з тим особливим блиском в очах, що з’являється перед виступом. І майже одночасно вдарили по струнах.

І раптом сталося диво.  Так само як кілька місяців тому, їхній одяг заіскрився і змінився до невпізнання. Сукня стала набагато простішою і дешевшою, а головне зникли всі прикраси. Альбрехт засміявся, бо на ньому зараз був одяг точнісінько, як колись у Рамплурі. Раніше стягнуте стрічкою волосся розсипалося по плечах. Він уже звик збирати їх у хвіст, бо це було зручно та віталося у вищому суспільстві. 

Рада дзвінко засміялася, побачивши на собі зелену сукню з білим ліфом, прикрашеним вишивкою. Дівчина ні з чим не могла її сплутати. Це була одна з трьох суконь, які вона перешивала за допомогою магії на шляху до Мерліна. 

Люди ж не одразу зрозуміли, що сталося. Але по обличчях було ясно – їм це до вподоби.

Коли закінчили співати, Рада зробила крок уперед і голосно звернулася до всіх:

— Ми хочемо, щоб кожен знав: ми нікому не належимо. Ні титули, ні золото не керують нами. Відтепер не тільки знать, а й кожен із вас зможе почути Гармонію. Ми вирішуємо самі, для кого співаємо!

— І ми обов’язково повернемося! — усміхнувся Альбрехт, киваючи натовпу.

 Їм час було вже їхати. Помахавши наостанок, Рада та Альбрехт вирушили далі. Вони не помилилися, з цього моменту справді все змінилося. І вони навіть не уявляли, чого коштуватиме ця їхня заява.

* * *